fbpx

Чому бажання зрозуміти, чого ви хочете — пастка? Інтерв’ю з кар’єрною експерткою Оленою Рєзановою

Редакція Пт., 03/05 Люди

Інтернет-видання «Теории и практики» опублікувало інтерв’ю з Оленою Рєзановою, авторкою книги «Ніколи-небудь. Як вийти з безвиході і віднайти себе», про «вірусні мрії», пошук покликання і кар’єрну драбину XXI століття. А ми у Happy Monday переклали інтерв’ю українською.

Олена Рєзанова — кар’єрний стратег: вона допомагає людям, яким набридла їхня робота, знайти вихід із глухого кута та реалізувати свою мрію. Точніше, це вони думають, що знаходяться у глухому куті і без мрії з нього не виберуться. Насправді ж часто виявляється навпаки: навколо повно можливостей, а мрії лише заважають їх розгледіти і почати діяти.


Олено, до вас звертаються люди, які втомилися ходити на нецікаву роботу. Як вони формулюють свої запити?

Майже всі приходять з однаковою картинкою у голові: «Я ходжу на нецікаву роботу. Розумію, що час щось змінювати. Хочу розібратися в собі, продумати план дій і реалізувати свою мрію, щоб життя стало цікавим, а робота приносила задоволення».


Схоже на красиву казку. У реальності так буває?

Від реальності цей сюжет відділяють п’ять пасток, які заважають людям насправді досягати самореалізації. Я у всіх цих пастках побувала сама і бачила величезну кількість людей, які наступають на ці граблі, — власне, і книга моя про них.

Найголовніша пастка: «Мені треба зрозуміти, чого я хочу».

На цьому міфі базується величезний ринок різноманітних тестувань, копання у собі, здійснення мрій. Але зі свого досвіду і досвіду тих, кого я консультую, я зрозуміла: у більшості своїй ви взагалі не здатні зрозуміти, чого хочемо.

Коли вісім років тому ми з чоловіком купили квиток в один кінець і поїхали у Париж, де чоловік почав вчитися на шеф-кухаря, я була впевнена, що я майбутній фотограф і письменник детективів. Я чесно цьому вчилася, готувалася, у мене не було ані тіні сумніву, що це моє. Але виявляється, коли ми шукаємо у собі відповідь на питання «Чого я хочу насправді?», дуже легко підхопити якусь «вірусну мрію». У мене таких мрій цілий список, найпоширеніші — благодійність, «допомагати людям» або «відкрити свій ресторанчик».

Бути фотографом — це ж так контрастує з офісним життям: ось я сиджу за комп’ютером, а ось я вже з красивою камерою знімаю природу і вітер розвіває моє волосся.

І ось перше, що я хочу сказати: посидіти, подумати, розібратися і зрозуміти, чого ти хочеш насправді, практично неможливо. Що б ми там про себе не зрозуміли, це все гіпотези, які ще потребують перевірки.


Але кудись же треба подітися з ненависної роботи.

«Ненависна робота» — теж пастка, і я — найкращий для цього приклад. Тому що зараз я займаюся тим, чим займалась і на «ненависній роботі». Вісім років тому я працювала у великій компанії у якості Talent Executive і була впевнена, що не люблю цю професію і треба шукати себе деінде. І фотографія дуже добре зійшла за справжню мрію.

Я написала у соцмережах про те, як ми з чоловіком змінюємо своє життя, і мені почали приходити листи з питаннями. Я відповідала і в якийсь момент зрозуміла, що підтягую знання зі свого попереднього досвіду — і мені це подобається. Тоді я поставила собі питання: «А в цій великій сфері розвитку людей є хтось, хто займається менеджментом кар’єри, але індивідуально, не в корпоративному форматі?» І відразу ж знайшла людей, які займаються цим вже 25 років, написали книги, з якими можна спілкуватись, у яких можна вчитись.

Чому я раніше себе про це не питала, чому я сиділа у підводному човні, переконана, що це не моє, а виявилося, що робота мрії зовсім поруч, треба було просто перископ підняти?

Інша історія: півтора року тому до мене прийшов клієнт, який кілька років працював у величезній корпорації і вигорів ущент, вже психосоматика почалася. Я попросила його не кидати все й одразу, і ми домовилися пошукати ще трохи вогню — і знайшли його не надто далеко від попередньої сфери. Він почав вивчати Agile. Відвідував семінари фахівців, почав спілкуватися в аджайл-тусовці, побачив, що це дійсно цікава тема. Його почали запрошувати на конференції, а потім у компанії запропонували великий і цікавий проект. Він виграв по всіх фронтах: знайшов цікаву роботу, став в очах роботодавця більш цінним фахівцем, розширив коло знайомств. Обійшлося без спалювання мостів.

Коли клієнти говорять мені про нецікаву роботу, я розповідаю свою історію і питаю: «А ви перископ піднімали?» У результаті майже третина тих, кого я консультую, залишаються в своїй сфері. Вони не позбуваються напрацьованого, але змінюють формат.

Чомусь дуже часто знецінюють свою роботу саме люди зі сфери маркетингу. Зі сфери фінансів теж, але їх я розумію: у фінансах все дуже чітко, жорстко, структуровано, не так багато простору для творчості. А у маркетингу багато, але я дуже часто від таких фахівців чую, що у їхній роботі немає сенсу. А коли я їх прошу навести приклади професіоналів зі сфери, які роблять щось дуже круте, люди наводять і дивуються: виявляється, вони просто «не те продавали».


Якщо третина залишається в своїй сфері, отже, дві третини сферу все ж таки змінюють?

Але досвід попередньої роботи все одно допомагає. Ось мій чоловік різко змінив сферу — з корпоративного продажника і проджект-менеджера став шеф-кухарем. Здавалося б, взагалі ніякого зв’язку. Але буквально за кілька років роботи шеф-кухарем він раптом зрозумів, що його попередній досвід дуже потрібен на новому місці, тому що там теж планування і складні процеси. Зараз він генеральний менеджер, уже не шеф-кухар.


Тоді навіщо треба було ставати шеф-кухарем?

А навіщо взагалі потрібна мрія? Щоб зрушити з мертвої точки.


Ви навели приклад, у якому маркетолог розуміє, що «не те продавав». Наскільки взагалі в усій цій історії про пошук себе важливий етичний аспект, коли ти хочеш не просто розвиватися, а робити щось корисне, хороше?

Прагнення до усвідомлення — це взагалі тригер змін номер один. Це не обов’язково про «рятувати світ», все дуже індивідуально: для когось усвідомлення  — у тому, щоб стати щасливим, реалізувати свій потенціал на 100%. Але в якийсь момент людина ставить перед собою питання: а навіщо я щось роблю?

Як у тому прикладі про маркетологів, я запитую: у кого з тих, хто працює в тій самій сфері, що і ви, робота має сенс? І якщо людина бачить, що є хтось з такою самою освітою і досвідом, хто робить щось цікаве і важливе, заробляє, затребуваний, цікавий, — це вже певний орієнтир. Уже можна розмірковувати, чого бракує, щоб і собі займатися тим самим.

Тільки головне — не переплутати чужі сенси зі своїми.

Таке теж трапляється, я у книзі описала історію дівчини, яка кинула все, пішла вчитися на екологічну спеціальність, але роботу свою так і не полюбила, бо підгледіла її в іншої людини.

Рольова модель потрібна не для того, щоб її копіювати, а щоб, дивлячись на реальних людей з реальними кар’єрами, приміряти її — так само, як ми приміряємо одяг у магазині.


А як відсіяти «вірусну мрію»? Коли людина знаходить рольову модель, приміряє і вірить, що знайшла своє покликання.

Я називаю це наближенням: нічого не змінювати, не здійснювати різких рухів, але перевірити свою гіпотезу. Наприклад, я хочу стати коучем. Як зрозуміти, підходить мені це чи ні? Я б спочатку подивилася, які є круті коучі, і записалася б до кого-небудь із них, подивилася, як вони працюють. Або дізналася б, де вони навчалися, і сходила б туди на день відкритих дверей тощо — способів багато. А ось коли гіпотеза перевірена, можна робити перший крок.


Перший крок — це план?

Я думаю, що більшість моїх клієнтів — це люди, виховані в повазі до планування, причому до планування дуже конкретного, чіткого, покрокового. І коли людина раптом опиняється у ситуації вибору (наприклад, нової кар’єри), вона теж хоче все спланувати, щоб з відправної точки бачити весь свій шлях до самого фінішу. Але у результаті все закінчується тим, що людина застрягає на старті, бо план ніяк не складається.

У братів Грімм є казка про розумну Ельзу, яка пішла в льох за пивом, побачила на стіні мотику і почала міркувати: вийде вона заміж за Ганса, народиться у них синок, пошлють вони його в льох, на нього ця мотика звалиться і приб’є. І ось вона сидить на сходинці і ридає. Коли нам треба щось змінювати, в середині нас прокидається така розумна Ельза: «Ось зараз кину роботу, а іншу ніколи не знайду», «Куплю зараз освітню програму, витрачу купу грошей, а потім виявиться, що я помилився».

Коли ми намагаємось свою гіпотезу перетворити на план, то забуваємо, що зовнішні обставини змінюються з колосальною швидкістю, і той, хто намагається йти до своєї мети з жорстким планом у руках, нагадує людину, яка сідає грати в шахи з планом партії в кишені. Навіть якщо ти ідеально знаєш партнера і правила гри, далі пари ходів ти нічого не сплануєш. Але ми складаємо цей план, сідаємо грати, а гра йде не за планом. Хтось відкочується назад, а хтось навіть не починає.

Але проблема не в тому, що щось іде не за планом, а у самому плані. У ситуаціях великої невизначеності ти просто дієш за обставинами.


Але ж невизначеність — це дуже важко. Людям потрібна можливість будувати плани. З одного боку, вони дають відчуття, що ти контролюєш ситуацію. А з іншого, багато планів будуються взагалі не для того, щоб бути виконаними, а просто як можливість помріяти, пофантазувати, отримати порцію позитивних емоцій.

Все так, але тут найголовніше — вберегти себе від стресу, викликаного тим, все пішло не за планом. Тобто можна планувати, але розуміти, що план потрібно буде переписувати, наприклад, кожен місяць. Ось якщо людина це розуміє — тоді нормально. Але якщо вона свято вірить в одного разу складений план, то коли цей план почне руйнуватися, людина буде постійно відчувати, що вона якась не така, не вміє планувати, не вміє розраховувати свої сили, не вміє контролювати ситуацію. Це сильно впливає на самооцінку.

А ще під час будь-якої бурі можна знайти точку опори. Коли ми з чоловіком поїхали, він — вчитися на кухаря, я — на фотографа, ми наступні два роки збирали і розпаковували валізи 24 рази. То в одне місце треба було переїжджати, то в інше, то практика у нього, то якийсь проект у мене. У нас було всього дві валізи (потім з кухарськими приладдям стало три), і в них у вакуумних пакетах з нами подорожували три подушки. Куди б ми не приїжджали — це були хороші квартири, погані квартири, якісь випадкові кімнатки в готелях, — подушки були з нами. Я тільки потім зрозуміла, що саме вони не давали нам з’їхати з глузду. А хтось із клієнтів мені потім розповідав, що у нього на всіх роботах завжди одна і та сама чашка.

Ще є ритуали. Хтось починає ранок з пробіжки, якою б не була погода, яким би не був настрій. У когось ритуал — випити чаю, комусь подзвонити, кудись сходити. Усі ці звички створюють для нас територію визначеності.


Наш чудовий план руйнується на очах. Ненависна робота виявилася цілком нормальною, мрія — вірусною, план теж не підійшов. Страшно подумати, що нас чекає у пункті «життя стало цікавим, а робота приносить тільки задоволення».

Ми зараз зазіхнемо на святе, але такого теж не буває — щоб кожен день летіти на роботу як на крилах. Людей, які «знайшли себе», я часто запитую: «Це задоволення?» І зазвичай вони відповідають: ні, це досить жорсткий режим. Я дивлюся на розклад свого чоловіка — це взагалі їзда на велосипеді, що горить.

І я з часом зрозуміла: коли ми шукаємо себе, орієнтуючись лише на те, що приносить задоволення, ми себе можемо дуже сильно підставити, тому що на будь-якій роботі бувають проблеми. І що, знову її змінювати?

Треба шукати не роботу, яка буде завжди приносити задоволення, а проблему, яку вам подобається вирішувати.

Я теж думала, що робота фотографа — це суцільна краса. А коли поговорила з фотографами, які знімають для серйозних видань, зрозуміла, що вони гарують неймовірно: важку апаратуру на собі тягають, іноді вночі не можуть нормально спати, тому що зйомка рано вранці тощо. Чи візьмемо професію шеф-кухаря, коли на кухні у 40-градусну спеку керуєш мурашником. На будь-яку професію треба дивитися не тільки з парадного входу.


Окей, задоволення на роботі не кожен день. Але життя нарешті стане цікавим?

Ось це «життя нарешті стане цікавим» — це такий біль для мене! Поки людина не знайшла себе, вона все ставить на паузу, зокрема і життя. «Ось знайду себе і тоді буду жити», «Ось зароблю певну суму грошей, тоді почнеться справжнє». Наче зараз живе у чорно-білому варіанті, а потім життя нарешті заграє яскравими фарбами.

Я у цей момент зазвичай прошу людини описати її день зараз. А потім уявити, що зміниться, коли настане це «потім». Зазвичай з’являються подорожі, спорт, зустрічі з друзями, посиденьки у кав’ярні, «написати книгу». Тоді я запитую: «Коли це все почнеться?» Зазвичай чую у відповідь: «Ну ось досягну мети, і почнеться».

Але все навпаки: якщо ти вже зараз почнеш жити «повним життям» наскільки це можливо, тобі буде простіше досягти мети.


Багато хто просто чекає, що на новій роботі буде більше заробляти. Або працювати ефективніше і частіше відпочивати.

І це також. І тут не можна не відзначити, що більшість мрій — про роботу на себе, про власний бізнес, а з ним «жити повним життям» зазвичай взагалі ніколи.


Є такий стереотип, що робота на себе — це набагато крутіше, ніж робота «на дядю». Ви з ним стикалися?

Звичайно, я постійно з цим стикаюся. Втім, мене вражає, скільки клієнтів приходить до мене не з найму. Ось людина, яка займається фінансовим плануванням для сімей (це такий бізнес), приходить і каже: «Як мене дістали ці люди, вони не розуміють, що я їм пояснюю, я кожен день просто ненавиджу своїх клієнтів». Чи можна сказати, що така людина працює на себе? Ні, вона працює проти себе, силою себе тягне на роботу, таку ж нецікаву, як у якого-небудь затюканого босом клерка.


А вам доводилося стикатися із ситуаціями, коли люди спускалися кар’єрною драбиною униз, щоб займатися улюбленою справою?

У моїй практиці такого не було. Але я вважаю, що уявлення про кар’єру як про сходи або ескалатор — встав на сходинку і їдеш вгору — дуже застаріле і багатьом ламає життя. Люди очікують, що будуть рости просто з плином часом, що їх будуть просувати за вислугу років, але зараз так вже майже не відбувається і буде відбуватися ще рідше. Твоя кар’єра — це твоя зона відповідальності, ти сам маєш нею керувати. Тоді компанія стає лише місцем, в якому все відбувається.


А що робити, якщо у людини вже все добре, але вона просто дуже боїться змін?

Спробувати розібратися і зрозуміти, у чому ця людина крута, що насправді вміє, які проблеми любить вирішувати. Такий фокус дає відчуття керованості — ти розумієш, що ринок праці може ковбасити, але твої компетенції нікуди не дінуться. Що завгодно може статися, човен може нахилитися, а ти все одно випливеш, бо розумієш, що собою являєш.


Чи бачите ви якісь тренди у тому, як зараз будується кар’єра і як розвиваються професії?

Я бачу два тренди. Перший — руйнування міфу про самозайнятість як вищу точку самореалізації. Другий — зараз можна не шукати собі професію, а створювати її під себе. Якби у світі не існувало поняття «кар’єрний менторинг», я могла б його вигадати — просто тому, що воно описує те, чим я займаюся. І, між іншим, я себе спочатку так назвала, а потім дізналася, що такий термін вже існує. Довідники професій померли — а це означає, що ми можемо самі придумувати собі професії, а не вибирати з готових шаблонів. Це дуже круто, але передбачає стовідсоткову відповідальність за себе.


Досі не впевнені, в якій професії варто розвиватись? Радимо пройти тест із профорієнтації – він допоможе визначити правильний напрямок для вашої кар’єри. 


Вам також буде цікаво

Как выбрать карьеру, которая действительно вам подходит

Как понять, что вам пора менять работу, и что с этим делать дальше?

Як зрозуміти себе, свої інтереси і здібності? Поради Анни Мазур

Долучайтеся!

Створюємо спільноту фанів Понеділків.

Asset 1logo_Hm

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: