Після того, як всі матеріали прийняли, організатори влаштували між півфіналістами батл лайків. Глядачі мали переглянути ролики і проголосувати за той, який їм сподобався. На третій день голосування відео-лідер від конкурентів мало майже півтори тисячі голосів і, одночасно, лише 72 перегляди. Інші щогодини збирали по 100-300 лайків. Ми задіяли всі можливі дозволені ресурси: про нас написали у міській пресі, учні розмістили заклик обрати краще відео у соцмережах та у фахових товариствах. Але, спостерігаючи за шаленством навколо голосування, ми почали опускати руки.

Ажіотаж щодо набору голосів вибивав з колії. Діти були розчаровані. І саме це, а не маленька кількість голосів, було головним для мене. Хтось висловлював пропозицію теж вдатися до хитрощів, до нечесної гри. Я ж розуміла, що треба не звинувачувати когось, а шукати вихід.

Ми зібралися усі разом й обговорили ситуацію. Ми чесно проговорили наші розчарування, біль, зневіру, дозволили собі позлитися. Потім вирішили, що грати треба чесно. І якщо ми програємо чесно — це досвід, а не поразка. Після цього діти відчули себе краще, адже діяти згідно з цінностями, у які ти віриш, важливіше, ніж вигравати.

Зараз мій син навчається в школі, і я знаю, що таке навчання дасть йому набагато більше, ніж заняття вдома. Водночас, і я на цій роботі можу реалізувати себе, бо розумію, що вчителювати — це справді моє покликання.

Усі страхи ми з Богданом долаємо разом наполегливістю. Він — НАДзвичайний, і я вірю, що він стане на ноги, що всі його мрії здійсняться. Його віра в мене є такою ж сильною. Колись одна лікарка сказала дивні для мене слова: «З часом кожна чорна біда стає сірою». Але я не можу змиритися з цією сірістю. Зараз ми живемо яскраво. Навіть перший урок для своїх четвертокласників я присвятила темі: «Зробімо цей рік кольоровим». Я вчу їх не здаватися, вірити в себе, коритися внутрішньому поклику та йти до мрій, насолоджуватися кожною миттю в житті.

Своїм дітям у школі я віддаю свою любов і тепло, бо знаю, що мій син теж оповитий увагою і ласкою від інших вчителів. Вважаю, що важкою працею можна досягти великих результатів. Поставити собі мету, знайти шляхи, які допоможуть вирішити проблеми, передати свій досвід іншим — це мій стиль роботи.

Як виявилося, я не можу обійтися без своєї Dream Team: колег, учнів, їхніх батьків. Я потребувала допомоги однодумців. Тому виникла шалена ідея: звернутися до 7 різних людей і попросити їх поставити собі тільки одне запитання. А потім, надихнувшись їхніми відповідями, об'єднати усі в моє есе. Я очікувала, що їхні питання і пояснення будуть різними, адже й співавтори мої були різного віку, з різним життєвим досвідом, з різних регіонів, міст і селищ. Але домовилася сама з собою, що прийму їх усі.

Я писала колегам у Messenger, Instagram, телефонувала, зустрічалася особисто. Я навіть зберегла у соцмережах скріншоти, аби при нагоді підтвердити, що мені відповідали реальні люди. Уявіть: колеги у відпустці, діти на канікулах, а завзята вчителька пише разом з ними своє есе.

У результаті я розпочав останній урок із того, що розповів, які складні ситуації я мав, про життя як найвищу цінність, навів приклад Ніка Вуйчича, який попри всі перешкоди досяг успіху. Ми довго дискутували, й після уроку ця дівчинка сама підійшла до мене поговорити.

Потім ми залучили шкільного психолога. Минуло вже кілька років з того часу, ми досі спілкуємося з нею і вподобуємо наші життєствердні дописи у соцмережах, хоча вона давно вже випустилася зі школи.

Слід бути уважним до своїх учнів та учениць завжди. Бо вчителями ми є не тільки на уроці. Я впевнений, що кожна дитина потребує прикладу і допомоги, а не критики і осуду.

Я завжди намагаюсь допомогти учням зрозуміти суть математичних завдань. Наприклад, коли ми вчимося розв'язувати рівняння, діти не можуть зрозуміти, що таке X і що таке Y. Бо ми спершу складали конкретні речі — олівці, книжки тощо, а, вирішуючи рівняння, потрібно мислити абстрактно, що не у всіх виходить. Тоді я повертаюся до витоків і пропоную порахувати банани або інші фрукти, уявити, що 2Х — це два банани. Такий підхід дозволяє показувати, що математика — не така складна.

Діти — максималісти і до всього ставляться емоційно. Якщо в них щось не виходить, вони оголошують предмет своїм ворогом. В такий момент важливо показати дитині красу предмета та пояснити, що його треба відчути, зрозуміти і полюбити. Тоді математика відповість взаємністю.

Я здобув освіту і, окрилений, відправився на першу роботу. Мені дуже хотілось працювати в сільській школі, аби отримати цікавий досвід. Університет дав мені направлення, держава виплатила п'ять мінімальних окладів, і я мав відпрацювати три роки.

Але з першого дня вчителювання почалися труднощі у стосунках з батьками, дітьми, адміністрацією школи і колегами. Я пам'ятаю, як колись повернувся з роботи у настільки напруженому емоційному стані, що просто хотілося кричати. Я жив з бабусею, тому кричати не міг, натомість вирішив пошепки проговорити усе, що накипіло, та побити подушку. Це допомогло. Я пропрацював у сільській школі півтора року, але проблеми нікуди не зникли.

Все змінилося, коли Криворізький університет запросив мене в аспірантуру до Києва. Я переїхав і вирішив, що вчителювати більше ніколи не буду. Через рік з університету мені прийшов запит, що я порушив умови трудового договору (пропрацював півтора роки замість трьох) і маю повернути гроші. Після довгого листування ми дійшли згоди, що я повинен допрацювати ще півтора року.

Згодом я ініціювала проєкт, спрямований на розвиток у школі відкритих виховних просторів, сама стала кураторкою освітнього простору «Наша Академія Наук» для юних дослідників, допомагала нашій гімназії створювати умови для дистанційного навчання, використовуючи можливості електронного щоденника, корпоративної пошти та тематичних блогів.

А поки наша школа тривалий час залишалася без психолога, я, розуміючи необхідність цього сектору роботи з вчителями, почала вивчати літературу. Зараз я проводжу тренінги на різні теми — від здоров'я до педагогічних інструментів.

Я глибоко переконана, що для впровадження будь-якого інноваційного підходу, вчитель повинен на високому рівні знати свій предмет і постійно вдосконалювати ці знання. Не можна навчити математики, не вміючи розв'язувати складні задачі. Не може навчити дітей грамотно писати вчитель, який припускається помилок у своєму письмі. Тому я підтримую тих вчителів, які складають ЗНО, я — за сертифікацію і все, що спонукає педагога до підвищення рівня своєї професійної майстерності.