Своїм досвідом сходження на вершину світу ділиться Оксана Літинська — третя українка в історії, яка піднялася на Еверест, фінансова директорка міжнародних відділень інвестиційного банку Стандард Банк Групи.
Кар’єра й альпінізм
Я працюю фінансовою директоркою у найбільшому банку Африки — Стандард Банк. Відповідаю за його інвестиційні відділення у Лондоні, Нью-Йорку, Дубаї, Сан-Паулу та Пекіні. У банку я вже 12 років і пройшла шлях від контролю над кредитними деривативами до роботи з ліквідністю та капіталами. Тепер ось Chief Financial Officer. До речі, тут хороша кузня кадрів і для України. У нас колись працював Олександр Гриценко — зараз голова правління Укрексімбанку.
Альпінізмом займаюсь як аматорка. Основна робота — це все ж таки робота за професією. Тим паче, що висотний альпінізм — дуже дороге задоволення, на нього потрібно ще заробити 🙂
Ми з моїм чоловіком Денисом почали серйозно займатись альпінізмом у 2013-му році, коли вирішили зійти на найвищу гору південної півкулі — Аконкагуа, висотою у 6962 м. Втім, це бажання з’явилося не випадково. Любов до гір нам прищепила українська скаутська організація «Пласт», де ми з чоловіком, власне, і познайомилися. А зараз святкуємо вже 20-ту річницю нашого шлюбу.
Мені пощастило — моя компанія не заперечує проти моїх подорожей. Але як відповідальна керівниця, я мушу вибирати, коли їхати — щоб у той час не було важливих нарад, звітів, не передбачалося стратегічних змін тощо.
Вражає, як моя команда переживає за мою безпеку під час сходжень. Бувало, що вночі виглядали за супутниковим трекером, чи я піднялася і чи безпечно спустилася. Я дуже пишаюся командою, яку створила. Професіоналізм, позитивне ставлення та фокус на результат дає нам хорошу базу, щоб швидко змінюватися відповідно до вимог часу і при цьому не зраджувати принципам корпоративної відповідальності.
Підготовка й виклики експедиції
Я не мріяла піднятися на Еверест із самого початку. Просто чим більше ходила в гори, чим більше вчилася — тим більше захоплювалася альпінізмом. Тепер я наркоманка, чи то пак альпоманка — жодного місяця без гір.
Ми з Денисом вирішили виконати програму «7 вершин» під час нашої першої спроби сходження на Деналі. Але фактично до самого дня сходження на вершину Евересту я не дозволяла собі уявляти, як святкуватиму на вершині. Та й досі не можу у це повірити.
Підготовка до висотної експедиції багато в чому нагадує керівництво компанією. Базується вона на менеджменті ризиків: зовнішніх (погода, тріщини, лід, висота…) та внутрішніх (ресурси, фізична та технічна підготовка, спорядження, компанія, з якою ви йдете). Багато років та проведених експедицій відшліфовують техніку, вибір спорядження, розуміння снігу, висоти та прийняття рішень у критичних ситуаціях.
Саме сходження займає два місяці. Більшість цього часу ти живеш у базовому таборі — на висоті середній між Монбланом і Кіліманджаро. Фінальна стадія після акліматизації — зійти з базового табору на вершину і повернутися в табір — зайняла тиждень.
Непідготовленій людині на Евересті робити нічого. Ніхто вас на вершину не винесе, у вас повинна бути певна мінімальна підготовка, щоб зійти, та більш серйозна підготовка, щоб успішно і безпечно спуститись. Черги та багато смертельних випадків прямо пов’язані з непідготовленістю людей до експедиції такого масштабу. Це ставить під загрозу не лише їхні життя, а й життя інших людей, які їх оточують.
Я задумалася про те, щоб зупинити сходження, лише один раз — коли довелося прощатися з моїм чоловіком Денисом, бо через крововиливи в очах він був змушений залишити експедицію якраз перед фінальним підйомом. Це було найважче під час експедиції. Рішенню продовжити посприяв той факт, що Денис (крім ризику для очей) був у доброму здоров‘ї та вже мав план на повернення з базового табору до Катманду. Більше сумнівів не було — я дуже цілеспрямована 🙂
Ресурси для сходження й отримані уроки
Ресурс і мотивацію у мене заклала моя родина: бабуся, яка зараз молодіє у свій 101 рік; мама, яка була у свій час четвертою за рейтингом шахісткою у світі; батько, який завжди хотів, щоб його діти досягли чогось великого. Він, мабуть, думав про іншу царину, але вже як склалося… Мій брат Святослав також завжди мене підтримував, навіть зробив собі футболку з написом «Моя сестра зійшла на Еверест».
Я хотіла та змогла довести насамперед собі, що я зможу. І довести іншим, що ця жінка (стара/молода, груба/худа, розумна й не дуже — підставляйте свої епітети) обов’язково зможе.
Багато хто переживає свою криза середнього віку, і нам із Денисом пощастило, що її вираження у нас збіглося у формі сходжень. До Евересту ми на всіх вершинах були удвох. Час, який ми проводимо разом, долаючи небезпеки, навчаючись нового та поділяючи спільні відчуття, — безцінний.
Багато чого, що здається неможливим, може стати реальністю. Деякі люди гинули під час підйому, інші успішно піднімались та спускались з вершини світу без кінцівок. Кожен має свій особливий шлях відповідно до власних можливостей та ресурсів. Втім, є річ, яка об’єднує усіх. І це не сила волі, бо рішення скасувати сходження часто є набагато важчим, ніж продовжувати, враховуючи інвестицію часу, грошей та сподівань. Це ДУЖЕ сильне бажання побувати на вершині світу. Деякі навіть готові сягнути небес ціною власного життя.
Що мені дають сходження на вершини? Навчають комунікувати, швидко приймати рішення у ситуаціях життя й смерті, довіряти собі, спорядженню та оточуючим. А ще — перемогу над собою, уможливлене неможливе, кращий менеджмент часу і, зрештою, трішки щастя 🙂
Різниця між горами і звичайним життям у тому, що в горах ви переживете ті самі емоції, що й у звичайному житті, але за у стократ коротший проміжок часу. Гори — це концентрат переживань, чистота намірів та відшліфування особистості. Фактично, як казала моя вчителька фізики зі школи: «Це просто, як життя».
