Професії, що зникають: годинникар, наглядач маяка та шахтар

Герої цієї статті живуть ніби у паралельному світі: не женуться за успішним успіхом, не страждають від FOMO і майже не користуються гаджетами. Професії, яким вони віддали все життя, поступово вимирають — як і часи, за яких їх отримували. Пропонуємо познайомитись із годинникарем, наглядачем маяка та шахтарем — поки вони ще існують. 

Передісторія     

Влітку 2020 року режисерка Ліза Сміт («Школа № 3»), оператор В’ячеслав Цвєтков («Земля блакитна, ніби апельсин») та звукорежисер Василь Явтушенко («Поїзд “Київ-Війна”») відправились в експедицію Україною, щоб зафіксувати та осмислити зміни, що відбуваються в сучасному світі у цифрову еру. 

Результатом цієї експедиції став мультимедійний фотопроєкт «Околиці часу» (“Time Suburbs”) — онлайн-виставка чорно-білих фотографій, документальних інтерв’ю та аудіозаписів, які досліджують історії українців у віддалених містечках, простір їхнього життя та унікальні професії, що, ймовірно, зникнуть найближчим часом.  

Всі історії та фотографії можна подивитись на сайті timesuburbs.art. А поки ви можете прочитати та побачити епізоди з життя людей унікальних, зникаючих професій.

Годинникар

Ігор Георгійович, 67 років (Одеса)
У професії 45 років

Мій батько дуже хотів, щоб я став годинникарем, як мій дідусь. А я категорично не хотів. Якось він привіз мене на завод — хотів влаштувати учнем у годинниковий цех. Прийшли ми у цех, там сиділи майстрів десять — горбаті, ліліпути (тоді часто влаштовували на таку сидячу роботу з дрібними деталями карликів та ліліпутів). А я молодий був хлопець, 16-18 років, і як побачив це — одразу сказав татові: «Ні». 

Рік потому мій тато помер, а я відучився на тій спеціальності, що й хотів. Якийсь час попрацював автоелектриком, але у підсумку так склалося, що все одно став годинникарем. Ніби мій тато з небес все-таки влаштував мене на цю роботу.  

***
Я закінчив училище за спеціальністю годинникар-гравер. Граверна справа мені не сподобалась, та я й не був до неї здібним. А годинникова справа сподобалась. 

Зараз цього училища немає вже давно. І той учитель, який навчав мене, давно помер. Хороша була людина, дав мені путівку в життя. 

***
Спочатку я працював на заміні. У місті був цех годинникарів на заводі, потім було багато великих майстерень, де працювали по 10 людей, а були й зовсім маленькі майстерні, де працювали 1-3 людини. І коли в такій майстерні хтось ішов у відпустку, мене відправляли на заміну, бо пункт у будь-якому випадку мав виконувати план. Ось я і працював то там, то тут по 20-30 днів. А згодом отримав і власне місце. 

***
17 років я працював на одній з найкращих точок у місті — на Лузанівці (курортний мікрорайон в Одесі — прим. ред.). Але у 90-х вона згоріла. Їй треба було згоріти, скажімо так. На її місці збудували бар, а я пішов у вільне плавання. 

***
У мене були учні свого часу, але жоден не захотів працювати за спеціальністю. Вона взагалі така — її любити треба. Це не та робота, куди прийшов і тільки б відсидіти. Тут треба бути трохи фанатом. 

***
Раніше було дуже багато роботи, не те що зараз. Сьогодні годинник — це вже не модно. Я іноді спостерігаю спеціально: 10 людей проходять без годинника, один з годинником. Хоча годинник — це не лише час дивитися, це аксесуар. Я вважаю, що дивитися час на мобільному — це відстій, як зараз кажуть. Це можуть робити тільки бідні люди, ну студенти ще. 

Зараз до мене більше звертаються з настінними або підлоговими — одним словом, великими годинниками. Приходять і з годинниками, яким 150, 200 років. 

***
Я без годинника жити не можу. Якщо я його забуваю вдома, навіть якщо вискочив на вулицю ненадовго, я аж погано себе почуваю. Ніби не вистачає чогось, і настрій вже не той. Людина, коли звикає до годинника, без нього вже не може. 

У радянські часи всі ходили з годинниками. Ще будильник обов’язково був, без нього вранці ніхто не прокидався. Люди, коли здавали його в ремонт, то просили якнайскоріше, ще й доплачували за швидкість. Якщо пообіцяв на післязавтра — спробуй не зроби. А зараз люди, буває, навіть оплачене не забирають. 

***
Дуже дорогі годинники в майбутньому ще будуть ремонтувати. Будуть 2-3 серйозні майстерні. А такі, що штампують зараз, будуть, швидше за все, просто викидати, як прийде час. 

***
Телефони нас підкосили. Та й взагалі ві гаджети з годинником. Куди не підеш, особливо у транспорті — всі сидять у телефонах. Звісно, навіщо їм годинник, їм і час не дуже треба. Ну запізниться кудись на 5 хвилин, яка різниця.  

***
Час — це Господь, це одна з частин Бога, я вважаю. І ставитися до нього треба відповідно — любити й берегти. Адже ми не можемо ніяк на нього вплинути, не можемо жодної секунди повернути назад. Немає таких грошей чи інших благ, щоб повернути назад минуле. Розумієте?

Наглядач маяка

Цихович Іван Тимофійович, 86 років (Одеса)
У професії 65 років

Я працюю на маяку 65-й рік. У трудовій книжці чітко написано: з 21 березня 1956 року. Мені тоді було 22 роки. Відслуживши 4 роки в армії радистом, я поїхав в Одесу вчитися. Став шукати роботу і випадково мені порадили влаштуватися на Воронцовський маяк, там якраз шукали радиста.

***
У першу зиму роботи на маяку, 1 січня 57-го року, нас із напарником змило в море. Вода була — 0.9 °C, майже одиниця, хвилі. Врятували матроси на катері: ломом обколювали лід, щоб пройти. У крижаній воді ми пробули 25 хвилин. З тих пір я почав складати схеми, щоб налаштувати дистанційне керування на маяку.

***
Наприкінці 60-х мені вдалося налаштувати дистанційне керування маяка. До цього часу нас 8 чоловік працювали позмінно — несли вахту на маяку. В холодну пору року розпалювали буржуйку: за зиму спалювали до шести тонн вугілля. Коли зробили дистанційку, можна було керувати маяком без того, щоб на ньому перебувати —  наприклад, включати підсвітку або наутофон (випромінювач звуків, використовується в умовах туману і зниженої видимості для оповіщення кораблів — Ред.).

***
У кожного маяка своє забарвлення. Не можна перефарбувати його, наприклад, в синій, навіть якщо дуже захочеться. У Воронцовського — білий стовбур і червоний купол. Це робиться для того, щоб і при денному світлі маяк було видно якомога далі. Цей можна побачити за 15-17 миль (24-27 км — Ред.).

***
Я бував на багатьох маяках Чорного моря. Скрізь по-різному. У Піцунді, наприклад, майже субтропіки — дуже тепло, дерева. А ось Одеса завжди агресивна, тут сильний вітер.

***
Після війни ми одного разу зняли з монастиря величезний дзвін, невіруючі були. Щоб використовувати на маяку під час туману. Я його один і підняти не міг. Хороший був дзвін, його на 500 метрів було чутно. Але якось приїхав адмірал, подивився і каже: «Так, цей дзвін відправте на Алею слави в Севастополь». Тепер наш дзвін у Севастополі. Замість нього нам дали дзвін поменше, його чутно на 200 метрів.

Його і зараз можна використовувати і відправляти сповіщення мореплавцям: 2 удари кожні 2 хвилини. Тільки хто його почує. Але тепер усе на електриці, і ми працюємо з наутофоном. У нас їх три, і якщо ми вмикаємо їх одночасно, Одеса спати не може, скаржиться. Ну але ж і ми не можемо.

Шахтар

Бабаєв Володимир Володимирович, 36 років (Торецьк)
У професії 17 років

Я шахтар у четвертому поколінні. Мій прадід працював на шахті, дідусь пропрацював майже все життя у забої, як і я, потім перейшов у шахтний транспорт. Батько працював на шахті, скільки я його пам’ятаю, і навіть бабуся моя, родом із Білорусі, теж на шахті працювала. Ось і мені якось захотілося.

***
Пам’ятаю, як перший раз побачив реально брудного шахтаря. Я був ще маленький, ми з мамою пішли зустрічати з роботи дідуся. Він вийшов чорний-пречорний, тільки очі горять. Аж страшно стало. І до мене: «Онучку, онучку» — голос знайомий, а обличчя чуже. Не раз вже й мене такого бачив мій син.

***
Коли перший раз спустився в шахту, було незвично, навіть страшно. Це ще в технікумі було, під час ознайомчої практики. Як закінчив технікум, пішов працювати в шахту №8. Шахта мені відстрочку дала, щоб я в армію не йшов, але все одно потім забрали. Відслужив своє в горах, потім повернувся на роботу. Спочатку машиністом був, зараз працюю гірником очисного забою.

На нашій шахті немає автоматизації. Лави, на яких ми працюємо, не дозволяють поставити хоча б який-небудь конвеєр або установку прохідницьку, це нереально. Рубати пласт вугілля відбійним молотком сидячи або напівстоячи, розсипати по залізним коритам, пускати на спеціальну піч — все це роблять люди.

***
Раніше з незвички задихався, а потім звик, адаптувався. Попри респіратори вугільний пил все одно потрапляє в легені. Буває, вранці кашлянешь — і все вилазить.

Кожен божий день переодягатися з чистого в брудне, потім митися — це все набридає, приїдається. Але якось все одно з цим працюєш. Не хочеться, звичайно, але ж треба. Така робота, що поробиш. Як люди в офісі працюють, так і ми тут. Людина до всього пристосовується.

***
У мого дідуся трапився інфаркт у шахті, ще й 45 років не було. Витягнув друга з-під завалів і сам постраждав. Дуже довго хворів, потім реабілітувався і все одно пішов працювати назад у шахту.

У мене теж всяке бувало. Не завали, але покрівля падала. І відкриті переломи були, і шрами. Але нас нічого не бентежить, ми до цього звикли. Відхворів своє і назад працювати, якщо здоров’я дозволяє. А що робити, це ж наш хліб.

***
Я мрію вийти на пенсію, а ще виховати сина, щоб у нього все було добре. На пенсію мені через 9 років. Але я і далі буду працювати, піду на іншу ділянку. Зараз самі знаєте, як на одну пенсію прожити. Але будемо сподіватися на краще.

Раніше шахтарська праця була престижною. Коли я був маленький, ми щоліта їздили відпочивати Радянським Союзом — і в Крим, і в Сочі їздили. А зараз я не бачу у нас у місті перспектив.

Своєму синові я не дам працювати у шахті. Ні-ні-ні, цього не буде. Тому що це пекельна праця. Нехай в місті працює, в офісі. Там набагато простіше і більше грошей отримуєш, ніж ми тут. Я зроблю все, щоб йому було нормально і щоб він не ліз у шахту.

Більше епізодів із життя годинникаря, наглядача маяка та шахтаря, а також інших професій, що зникають, шукайте на сайті онлайн-виставки «Околиці часу» (“Time Suburbs”): timesuburbs.art.

А про професії майбутнього читайте тут

Професії, про які ще вчора ніхто не знав: що робити та чому варто навчатися?

Не тільки SMM: 20 нових професій у соцмережах

Професія, що створює майбутнє: 3D-візуалізатор та як ним стати