Я навчалася в Копичинецькій середній школі №1, що у Тернопільській області. Моєю першою вчителькою була Надія Матвіївна Сагайдак. Здається, наш клас був останнім
в її довготривалій вчительській практиці. Тому в мене образ першої вчительки саме такий: це елегантна пані, така місцева «англійська королева», значно-значно старша за наших батьків, вона має тихий голос і надзвичайно добрі блакитні очі. Вона строга і справедлива.

Це була вчителька зі стовідсотково доброю репутацією, і важливо було потрапити в її клас. Мені це вдалося, хоча у вчительки були застереження: я не ходила в садок, і ніхто не знав, чи я швидко адаптуюся і до дітей, і до навчання. Але, йдучи до школи, я вже вміла читати. І невдовзі стала улюбленою ученицею. А може, то кожен з нас відчував себе улюбленим учнем, бо Надія Матвіївна любила дітей і не ділила їх за якимись ознаками.

До 9-го класу я навчалася у ліцеї №171 «Лідер», а потім — у гімназії їмені М. Драгоманова в Києві. Хорошу базу англійської дала мені саме школа. Але все могло скластися інакше…

У першому ж класі моє знайомство з англійською мовою як предметом почалося невдало: 2 вересня я перекинула вазу з гвоздиками, що стояла на вчительському столі. Вчительку англійської це надзвичайно обурило, я отримала двійку, мала вибачатися перед нею та всім класом і стояти в кутку до кінця уроку.

Я навчався в Києві, в гімназії імені Тараса Шевченка № 109. Закінчив школу в 1999 році. Майже всі вчителі там були дійсно крутими спеціалістами та дуже приємними людьми. Вони любили свою справу, підходили до викладання з ентузіазмом та великим бажанням навчати нас. Тому мені дуже важко виділити улюбленого вчителя — я любив їх майже всіх.

Мені дуже подобалася вчителька з фізкультури Оліна Катерина Олександрівна, яка давала нам багато класних спортивних вправ та ігор. У нас був дуже старий спортивний зал, роздовбаний спортивний майданчик, не було коштів на м'ячі чи інше приладдя для занять, але вона завжди придумувала щось цікаве. Вчителька розробляла власні програми, які були спрямовані на різнобічний фізичний розвиток школярів. Наприклад, за власної ініціативи возила нас у басейн — а туди треба було їхати на тролейбусі і ще йти пішки.

А ще пам'ятаю її унікальне «Аня, нужно расписывать» і величезні мінуси до оцінок. Їхня довжина залежала від того, наскільки сильно мені треба було «расписывать» у черговій роботі. Але ж правда, у житті так багато всього потрібно розписувати: завдання — команді, почуття — коханим, мрії — всесвіту. Часом здається, що я так і не навчилася. Але є шкільні уроки, які засвоюєш протягом усього життя.

Я навчалася в київському ліцеї «Наукова зміна», закінчила школу 15 років тому. Найбільший внесок у мій розвиток зробила класна керівниця і викладачка української мови Алла Михайлівна. Вона дуже мудра людина, завжди з розумінням ставиться до підлітків і поважає їхню думку. А повага — це те, що для них дуже важливо. Для підлітків не стільки важить інформація, яку дають вчителі, а те, чи їх розуміють і можуть пояснити, як застосувати знання в майбутньому. Я могла обговорити з Аллою Михайлівною будь-яку життєву чи особисту проблему, а вона завжди підтримувала мене і вміла показати ситуацію з іншого боку.

Я навчався у львівській школі № 31. Найбільше запам'яталася моя перша вчителька Наталя Миколаївна. Вона дала мені віру у свої сили й у те, що я можу бути лідером. Я відразу став відмінником, предмети давалися дуже легко. Я завжди першим піднімав руку і прагнув відповісти, не боявся сказати щось не те. Наталя Миколаївна стимулювала висловлювати свої думки відкрито.

З четвертого класу я перейшов до школи №91, але той окрил, який мені дала перша вчителька, підтримував мене і надалі. Я вважаю, що перший заряд і контакт із навчальним процесом дуже важливий, і Наталі Миколаївні вдалося прищепити мені любов до навчання.

Я навчалась у Києві в школі №124. Справжнім прикладом для мене була перша вчителька — Людмила Миколаївна. Вона й по сьогодні залишається зухвалою, цікавою, сучасною. Вчителька ніколи, навіть за часів Радянського союзу, не намагалась уподібнитися до загалу й була яскравою. Це мене дуже надихало. Людмила Миколаївна подарувала альтернативне критичне мислення, яке допомагає мені в житті.

Загалом, я не дуже любила школу, але в старших класах викладачка англійської мови стала доленосною в моєму житті. Вчителька подарувала любов до предмету й мови, завдяки цьому я змогла поїхати вчитися за кордон до театрального інституту.

З найкращими вчителями я познайомилась уже в дорослому житті в школі, яку самостійно заснувала. Створенням закладу я закрила власний гештальт із не зовсім приємного навчання. Думаю, багато хто з засновників шкіл намагається у такий спосіб виправити своє дитинство. У моїй школі навчаються мої діти, я знаю її зсередини. У нас викладають молоді українські вчені, і я бачу, наскільки вони можуть запалювати наукою, і як любов до предмету розповсюджується на дітей.

Вчителькою, яка, без сумніву, змінила моє життя, була викладачка української мови Валентина Іванівна Габорак. Я зустріла її в 15, перейшовши до школи-ліцею № 23 в Івано-Франківську.

В попередній школі оцінки з української мови були задовільні й зрідка добрі — хоча те, що і моє знання предмету, і певний хист заслуговували на більше, було помітно навіть мені. Але я була з російськомовної радянської сім'ї, а вчителька з української таких не любила і оцінки ставила за це, а не за знання. Плюс я дуже сильно відчуваю свої кордони і боронила їх, як уміла, а сформована радянською системою вчителька сприймала таку мою рису як брак дисципліни.

А тут раптом в новій школі малознайома викладачка з української мови безвідносно до того, як я виглядаю, як поводжуся та якою мовою спілкуюся у родині, просто бере й вказує мені на мої сильні сторони, й запевняє мене, що вони точно сильні і точно мої.

Звісно, Валентина Іванівна зробила для мене не лише це — два роки вона безкоштовно займалася зі мною, готуючи до олімпіад, у яких я почала перемагати. А ще прірву зовсім уже позаробочого часу витратила, допомагаючи мені укладати добірки поезії та прози на різні творчі конкурси та для моєї першої книжки.