fbpx
Автор тексту: Анна Соха
Партнери проєкту:
Ми продовжуємо спільний з ГС «Освіторія» та національною премією GLOBAL TEACHER PRIZE UKRAINE спецпроєкт «Класна робота» про вчителів.

Герої нашого другого матеріалу пройшли довгий шлях, перш ніж зрозуміли, що їхнє справжнє покликання — вчителювати. Хтось мріяв про це з дитинства, але, замість навчатися, мусив йти заробляти. Хтось, попри диплом філолога, багато років опирався перспективі бути педагогом. А ще один герой потрапив у професію зовсім випадково. Життя повернуло так, що усі троє тепер — вчителі, а що найголовніше — щасливі люди.


Дитячу мрію втілила через 15 років після школи
Валентина Олійник
вчителька початкових класів, Вишнівська загальноосвітня школа №2, Київська область
секретарка
Шлях до школи
касирка в гастрономі та у банку
власний бізнес
керівниця шкільного театру
студентка в педуніверситеті
вчителька початкових класів

Покликання з дитинства

Вже з молодших класів я сама й усі близькі були переконані, що дорога мені — тільки в педагогіку. Через день народження у листопаді я на рік більше провела у дитячому садку. І у перший клас прийшла, вміючи читати, писати й рахувати. Дуже швидко мені стало нецікаво на уроках. Моя перша вчителька, Валентина Філімонівна, це помітила і стала приводити до школи свою маленьку донечку. І я з нею читала і малювала. У 5 класі стала лідером учнівського самоврядування, а через пару років — очолила шкільну дружину. В 9 класі вже ходила на заміну у молодші класи. Всі знали, що мені це подобається, і тому при нагоді залучали.
Мрія вчителювати постійно була «не на часі»
Різні посади, діти, бізнес

В 1992 році я закінчила школу й планувала вступати до університету, але через знайомих мені запропонували роботу з дуже високою зарплатнею. Мені хотілося стати фінансово незалежною від батьків, й навчання відклалось «на потім». Для виходу на роботу я за місяць опанувала електричну друкарську машинку й почала працювати секретаркою.

Знайомі постійно рекомендували мене на різні посади з кращими умовами, так я попрацювала у київському гастрономі й на касі обміну валют у банку. Мрія вчителювати постійно була «не на часі». Зустріла чоловіка, він навчався в університеті, а двоє студентів у родині — занадто. Народила першого сина, потім другого — потрібно сидіти з дітьми.

За рік після народження другого сина ми з чоловіком вирішили розпочати власний бізнес. Починали з продажу овочів і фруктів на стихійному ринку. Крок за кроком визріло рішення придбати маленький магазин, для чого ми продали однокімнатну квартиру й пішли на орендовану. Це був ризик, але воно було того варте.
У мене після школи залишилися найтепліші спогади, для мене школа — це щось вау! А у сина цього «вау» не було.
Вступ до університету і перший «складний» клас

Перед вступом до університету я дуже сильно вагалась: після школи пройшло вже 15 років — чи зможу підготуватися до іспитів? Але на ЗНО виявилось, що нічого страшного у тестуванні немає. І маючи логічне мислення, можна знайти правильну відповідь у більшості випадків. Я склала іспити й у 2012 році вступила до НПУ імені Драгоманова. Навчання було для мене такою ейфорією! Дуже пощастило з викладачами, було цікаво та корисно.

Одразу після вступу, в школі мені дали посаду педагога-організатора, а під час другого курсу вже вмовили взяти перший клас. Я не планувала так швидко почати працювати, але в школі того року не вистачало вчителя для першого класу. Це мав бути клас, який сформували останнім. Мені казали, що там буде дітей 20, але у підсумку їх виявилося 35.

Перші місяці були божевільними, сам клас був складним — діти з неповних сімей, діти з затримкою розвитку, діти інших національностей. Така збірна солянка. Перші півроку я багато плакала, думала, чи не даремно взяла на себе відповідальність. Але до кінця першого класу ми здружилися, кожна дитина адаптувалася до навчання. В другий клас прийшли вже зовсім інші учні.
Повернення до школи

Моє повернення до школи сталось через 15 років після випуску. Старший син пішов до першого класу Вишнівської школи, провчився півроку, й я побачила, що дитині чогось не вистачає. У мене після школи залишилися найтепліші спогади, для мене школа — це щось вау! А у сина цього «вау» не було.

Я виявила, що, крім уроків, у класі більше нічого не відбувається, й запропонувала вчительці на волонтерських засадах займатися з дітьми позакласною роботою. Вчителька радо пішла назустріч, так все й почалось. Я організовувала екскурсії, свята, ярмарки, вечорниці, вистави.

Коли мій син перейшов до 5 класу, наша позакласна діяльність виросла у театральну студію. Ми робили вистави вже не тільки для батьків, але й для ширшої аудиторії. Школа надала приміщення, я за власні кошти купувала костюми й декорації. З мюзиклами та виставами ми об'їздили дитячі будинки, лікарні, конкурси. Ставили «Казку про мертву царівну й 7 богатирів», «Бременських музикантів», «Вечори на хуторі біля Диканьки» — все українською мовою.

Врешті-решт адміністрація школи почала вмовляти мене вступати до університету і йти до них працювати вчителькою. Наш з чоловіком бізнес на той час вже був досить значний. Ми вирішили, що настав час втілювати мої мрії.
Навчання через подорожі

Одночасно навчатися й викладати було важко. Пари були в другу зміну, тому після уроків я їхала до університету. Знання мені були дуже потрібні у той час. Самотужки я б не опанувала всі методики викладання.

Зараз у мене два класи: третій та сьомий (не змогла покинути своїх перших учнів після їхнього четвертого класу). У старших викладаю історію.

А ще ми з моїми учнями постійно подорожуємо. Починаємо у першому класі з екскурсій по Вишневому, потім Київ — театри, музеї, Майдан Незалежності. З другого класу починаємо подорожувати Україною: Кам'янець-Подільський, Хотин, Львів, Чернівці. Кожного року влітку й взимку на канікулах їдемо в Карпати. У шостому класі мандрували на 4 дні до Польщі, у сьомому — подорожували Трансильванією.
Як допомагає попередній досвід роботи

Досвід в комерції не раз ставав у пригоді. І коли потрібно «вибити» щось для школи у міській раді, і коли ремонт самотужки робили, і коли з учнями зайнялися сортуванням вторинної сировини. А ще я впевнено почуваюсь у спілкуванні з чиновниками будь-якого рангу.

Цього року збираюся відкрити власну школу, оскільки там зможу краще реалізувати усі свої ідеї.

Чого вчить і вчиться


Для мене на першому місці — неакадемічне навчання. Батькам і дітям я постійно кажу, що перше завдання вчителя — виховати свідомого громадянина світу. Такого, що вміє відповідати за свої вчинки й слова, розуміє причини й наслідки. Я навчаю дітей власним прикладом, намагаюся бути максимально чесною і відвертою, дотримуюсь своїх обіцянок. Всі конфлікти чи негаразди ми намагаємося владнати без батьків — через відверті розмови. Це щоденне спілкування, без вихідних і відпусток, як з рідними дітьми.

Учні ж навчають мене завжди бути в тонусі. Щоб там не було, я маю переступити, задерти носа й йти далі.
Прийшла до школи через професійне вигорання
Лідія Насонова
вчителька української мови у приватній школі
ThinkGlobal, Харків

студентка філологічного факультету
Шлях до школи
журналістка
проєктна менеджерка
вчителька української мови
Журналістика та педагогіка: хто кого

Я виросла в освітянській родині: мої батьки — викладачі, їхні брати та сестри й навіть моя хрещена — теж. Можна було здогадатися, що це моя карма. Років у 7-8 я дійсно мріяла стати вчителькою початкових класів, але у свідомому віці з'явились інші мрії.

Після школи з маленького міста на Донеччині я поїхала вчитися до Харкова. Я хотіла стати журналісткою, але редактор місцевої газети, в якій я працювала, порадив йти на класичний філологічний факультет. Я його закінчила й всім розповідала, що ніколи не буду вчителювати. Крім цього, здобула другу вищу освіту на кафедрі медіакомунікацій, бо я все ж хотіла бути ближчою до медіа й журналістики.

У студентські роки я працювала з дітьми, але не думала, що буду перетворювати це на професію. Кожного літа я була вожатою в таборі, у спеціальному клубі займалась репетиторством: навчала малюків читати, з молодшими школярами робила домашні завдання, старших готувала до ЗНО. Також під нас навчання у Харкові я працювала журналісткою у кількох місцевих виданнях.
Все частіше у моїй голові з'являлася думка, що займаюся не своєю справою.
Професійний успіх і вигорання

З часом у журналістиці я трохи розчарувалася: зрозуміла, що писати про те, що мені подобається, я зможу тільки в Києві, а переїжджати не хотіла. Тому, закінчивши університет, пішла працювати у маркетинг. 2,5 роки була проєктним менеджером у великій компанії. Відповідала за комунікацію між клієнтом та командою, брала участь у переговорах, готувала звіти.

Все йшло добре. За два місяці до того, як я звільнилася, мене підвищили з junior до middle проєктного менеджера. Але в якийсь момент я зрозуміла, що дуже втомилась, і ця втома не проходила ані після відпустки, ані після зміни діяльності. Все частіше у моїй голові з'являлася думка, що займаюся не своєю справою.

Мені стало цікаво, яким би було моє життя, якби я пішла вчителювати. Я згадувала емоції від роботи з дітьми і що у мене виходило навчити їх чогось навіть у рамках роботи в маленькому клубі. Ця думка постійно була зі мною, і я вирішила, що дуже сильно пошкодую, якщо не спробую.

Коли я йшла з роботи, не думала, що тепер буду вчителем все життя. Настрій був приблизно такий: «Ну не вийде, повернуся до офісу». У керівниці, звісно, були дуже великі очі, коли я сказала про свій план: «Як у школу? Чому? Ми ж тебе тут підвищили, ти ж нормально працюєш, хочеш — ми тобі інші завдання дамо?».
Бувало, заходиш до класу, а дітей не цікавлять дієприкметники чи дієприслівники, їх цікавить: «А вы замужем или нет? А есть ли у вас парень?».
Провокації підлітків та як на них відповідати

Я розмістила своє резюме одному із джоб-сайтів й почала чекати. Зателефонувала директорка приватної школи, запросила на співбесіду. В тій першій школі я пропрацювала рік, а потім зацікавилася ThinkGlobal й перейшла туди. Викладаю українську мову й літературу у молодших та старших класах.

До роботи з дітьми неможливо підготуватися в стінах університету — цього можна навчитися лише безпосередньо в «полі», тобто в школі. Першими моїми учнями були 9-класники. Коли я зайшла в клас, з задніх парт пролунало: «Ой цікаво, скільки вона тут протримається». Дітей не цікавили дієприкметники чи дієприслівники, вони питали: «А вы замужем или нет? А есть ли у вас парень?». Я часто засмучувалась, думала: може, помилилась, й вчителювання — це не моє. Допомогла підтримка колеги, яка казала, що це нормально, коли не все виходить.

З мого досвіду, «притирка» займає рік, і неважливо — тобі 20, 25 чи 40 років. Якщо порівнювати мене в одній і тій же школі у вересні й у травні — це різний рівень спілкування з дітьми. Одного разу замість уроку ми просто 45 хвилин з ними говорили, для чого я тут, для чого вони тут і як ми маємо спілкуватись. Я довго думала, як їм коректно відповідати на провокації. Зрештою, вирішила просто з ними поговорити чесно, як з дорослими. Підлітки дуже цінують, коли ти з ними спілкуєшся на рівних.


Як допомагає попередній досвід роботи

Свій попередній досвід роботи я використовую під час навчального процесу. По-перше, викладаю другий предмет — медіаграмотність. По-друге, вплітаю елементи з журналістики в уроки української мови. Ми говоримо з учнями про фейки, безпеку в інтернеті, якій інформації потрібно довіряти, якій — ні. Вивчаємо такі теми, як іменник, прикметник, звороти на прикладах медіатекстів.

Одного разу у якості завдання з української літератури я попросила учнів середніх класів створити у фейсбуці сторінку поета. І дуже раділа, коли мої учні вперше добровільно взяли підручник, аби прочитати біографію. Діти продумували, яким би був профіль поета, що б він писав, хто був би у нього в друзях, які коментарі вони залишали б.

А з третьокласниками ми видали збірку казок, після чого діти полюбили писати твори. Ми ретельно підійшли до кожної казки — продумали персонажа, його риси характеру, сюжет, виклики, з якими він бореться. Діти набрали текст, а щоб заробити грошей на друк, влаштували ярмарок.
Чого вчить і вчиться

Я працюю вчителем вже три роки й наприкінці кожного з них ставлю собі питання: чи хочу я продовжувати? Цього травня я знову відповіла «так».

Я дуже хочу навчити дітей навчатися. Коли вони подивляться на будь-яку нову тему й скажуть: ми знайшли таку інформацію, а головне в ній — ось це, я зрозумію, що моя місія з цими дітьми виконана, й піду навчати наступних.

Навзаєм, діти навчають мене прийняття. Буває, ти щось переплутав і кажеш: «Ой вибачте, потрібно зробити ось так». Діти на це дуже легко кажуть: «Ой та ладно, нічого страшного». А я в цей момент завжди замислююсь: а наскільки ми, дорослі, можемо так легко казати дітям «та ладно», коли вони щось роблять не так?

Про премію
GLOBAL TEACHER PRIZE UKRAINE
Це щорічна національна премія для вчителів. Мета конкурсу – підняти престиж професії вчителя та популяризувати її в Україні, надихнути освітян на використання сучасних методик та долучити їх до світової спільноти педагогів.

Національну премію засновано в 2017 році ГС «Освіторія». Вона є частиною великої всесвітньої премії GLOBAL TEACHER PRIZE, яку називають «нобелівкою для вчителів».

До школи потрапив випадково
Олександр Жук
вчитель інформатики у запорізькій школі-інтернаті «Джерело», учитель року 2018 за версією Global Teacher Prize Ukraine
навчання на економіста
та психолога
Шлях до школи
соціальний педагог
навчання на
сурдопедагога
навчання на вчителя з інформатики
вчителювання
Пошуки себе та випадкова зустріч

В дитинстві я хотів бути економістом, банкіром, менеджером й взагалі не мав уявлення про професію вчителя. Взагалі, я не дуже любив школу.

Я вступив на економіста, але після другого курсу зрозумів, що обрав щось не те. Мені подобалося бути більш активним, хотілося бути лідером й вести за собою групу. Тоді в мене вперше з'явилось бажання викладати — я думав залишитися в університеті.

На 5 курсі я подав документи на психологічний факультет й навчався паралельно в двох університетах, шукав себе.

В той час я хотів влаштуватися менеджером у велику фірму, але через навчання не міг працювати повний робочий день. Потрібно було десь перечекати рік, почав шукати варіанти.

До школи потрапив випадково — прийшов до запорізького інтернату «Джерело» разом з подругою у її справах. До мене підійшов підліток із порушенням слуху та спробував щось запитати за допомогою жестів. Мене вразило те, що я не зміг нічого зрозуміти. Стало цікаво, як живуть люди з порушенням слуху, як знайомляться зі світом. Я підійшов до директора й запитав, чи є якісь вакансії. Виявилося, що школа шукала соціального педагога, а освіта психолога якраз дозволяла мені цим займатися.


Я вступив на економіста, але після другого курсу зрозумів, що обрав щось не те. Мені подобалося бути більш активним, хотілося бути лідером й вести за собою групу.
Чотири освіти та жестова мова

Серед моїх обов'язків була робота з дітьми з малозабезпечених сімей та позбавленими батьківського піклування. Діти навчали мене жестової мови: я вів спеціальний щоденник для нових слів, а учні тестували мене. Найбільше ми зблизились через 4 місяці після початку моєї роботи, коли поїхали у подорож до Криму, потім в Бердянськ. Загалом ми провели разом 25 днів. Я зрозумів, що потрапив туди, куди мені треба. Згодом отримав освіту сурдопедагога в університеті Драгоманова.

Я пропрацював 2 роки, коли на посаду соціального педагога мала повертатися з декрету жінка, яка працювала до мене. Я хотів залишитися в школі, тоді якраз у старших класах почали вводити інформатику — мені запропонували посаду вчителя. Але я зрозумів, що мені знову потрібна спеціальна освіта (вже четверта!). Вступив на безкоштовне навчання до Запорізького інституту післядипломної педагогічної освіти й поєднував із викладанням.
Уроки з роботами та Lego

Дуже хочеться дати дітям практичні знання й навчити їх застосовувати. На уроках ми вивчаємо Word, Excel, Scratch, Pascal, а після уроків працюємо з 3D моделями, мобільними додатками, знімаємо фільми, займаємось робототехнікою.

Ці заняття — моя ініціатива, але усі пов'язані з навчальною програмою. Наприклад, є тема «Алгоритми», вона засвоюється набагато краще, коли учень створює робота. Він складає блок-схеми й бачить результат в дії. На темах, присвячених моделюванню та проєктуванню, використовуємо Lego. Цього року я навіть став амбасадором Lego foundation.


Екологічні проєкти

З 2015 року ми почали займатися екологічною проблемою нашого міста й країни. Разом з учнями ми долучались до багатьох проєктів й навіть заснували власний — Школу енергії. Ми проводимо просвітницькі заходи в Запоріжжі, робимо квести, висаджуємо дерева, прибираємо сміття. Їздили до Одеси, Харкова на фестивалі, створювали сонячні панелі й розумні будинки за допомогою C++.

Також ми впровадили екомоніторинг нашої шкільної будівлі (зняття температурного профілю класів, перевірка освітлення, вентиляції, утеплення, витрачання водних ресурсів).
Як допомагає попередній досвід роботи

Мені часто допомагає економічна освіта у цих справах — вміння аналізувати, складати статистичні дані. Під час подорожей я розповідаю дітям, як потрібно витрачати кошти, як економити. Загалом, вважаю, що всі свої освіти я використовую в повному обсязі.


Чого вчить і вчиться

У школі я розкриваю свій потенціал, творчість, лідерство. Завжди кажу дітям, що вони вільні мислити й відчувати себе. Навчаю їх жити й аналізувати різні ситуації.

Діти ж навчають мене відкритості й вмінню бути тактовним. Потрібно зробити так, щоб кожен отримав задоволення від навчання й спільного простору. Також діти вчать залишатись собою.
Шукаємо найкращих вчителів!
Знаєте вчителя, для якого бути педагогом — це не робота, а покликання?

Номінуйте його на премію GLOBAL TEACHER PRIZE UKRAINE! А якщо ви самі є таким вчителем – беріть участь у конкурсі.
Подавати заявки можна до 1 серпня 2020 року. Переможця цьогорічної української премії оголосять у Міжнародний день вчителя 3 жовтня та винагородять премією у 250 000 гривень.
Інші матеріали спецпроєкту «Класна робота»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: