Від радіації до хижих звірів: чим займаються українські науковиці

Щодо наукової діяльності в Україні існує багато стереотипів. Зокрема про те, що наукою багато грошей не заробиш або що жінкам у ній не місце. Але завжди є люди, які не зважають на жодні упередження та торують собі шлях до успіху, бо справді люблять те, чим займаються. Саме такими є героїні проєкту «Науковиці» Марина Шквиря, Катерина Шаванова та Олена Паренюк. Поговорили з ними про наукову кар’єру в Україні, а також радощі й труднощі, з якими вони стикаються у своїй роботі. 

Катерина Шаванова

кандидатка біологічних наук з генетики,
керівниця проєктів із досліджень та розвитку напрямку рослинництва в компанії Kernel

Про вибір «своєї» науки

У школі я була здібною ученицею, майже всі предмети давались мені однаково легко. Тому обрати, куди вступати після школи, було непросто. Батьки організували мені зустріч із психологом-консультантом з Києво-Могилянської академії, і він порадив звернути увагу на природничі науки. Так я опинилась у Національному університеті біоресурсів та природокористування (на той час він називався аграрним університетом) на факультеті агрохімії та ґрунтознавства. Але моя спеціальність була ширшою — екологія та охорона навколишнього середовища.

Про свій шлях в науці

Власне в університеті й почалася моя наукова діяльність. Навчаючись на магістратурі, я познайомилась зі своєю майбутньою науковою керівницею. Вона запросила мене попрацювати асистенткою на кафедрі генетики. Згодом я вступила на аспірантуру та почала працювати над кандидатською дисертацією, паралельно викладаючи студентам генетику.

Моя дисертація була про гіркокаштани. Я працювала над нею протягом семи років. Якби я могла повернути час назад, то навряд чи обрала б цю тему, але тоді мені було цікаво дослідити різні види гіркокаштанів.

У 2012 році я захистила кандидатську, зав’язала з викладанням і зосередилась на наукових проєктах. У той час ми з колегами з університету виграли міжнародний грант на розвиток проєкту про використання біосенсорів (гібридних аналітичних пристроїв — прим. ред.) у сільському господарстві. Тож протягом п’яти років я працювала над ним, часто їздила у відрядження за кордон, заводила корисні знайомства в науковому середовищі та росла як спеціаліст.

Потім у моєму житті з’явився Чорнобиль. Моя колишня студентка Олена (друга героїня цієї статті — прим. ред.) запросила мене долучитись до команди радіобіологів, які досліджують бактерії в ґрунтах на території чорнобильської зони відчуження. Ця тема затягнула мене, і ось уже понад десять років ми разом працюємо над цим проєктом. Зараз я поєдную це дослідження з роботою керівниці R&D відділу в одній з найбільших агрокомпаній в Україні.

Я як генетик можу долучатися до дуже різних дослідницьких проєктів: від вивчення бактерій у Чорнобилі — до створення інновацій у сільському господарстві, адже процес дослідження ДНК різних організмів практично не відрізняється.

Про роботу в агрокомпанії

Моє основне завдання як керівниці R&D відділу полягає у моніторингу нових досліджень біологічного напряму та оцінці їх релевантності для компанії. Наприклад, чи буде вигідно побудувати власний завод з переробки біомаси на паливо, чи варто спробувати вирощувати непопулярні зараз в Україні культури або нові гібриди рослин, чи ефективні ті або інші біопрепарати. Під кожен проєкт збирається окрема команда, з якою ми прораховуємо ризики та перспективи і приймаємо рішення.

Якщо говорити про типовий робочий день, то він виглядає так: я сиджу за ноутбуком і щось у ньому клацаю. При цьому завдання можуть бути дуже різними: від моніторингу сучасної наукової літератури й онлайн-зустрічей з партнерами — до аналізу даних, які ми попередньо зібрали в полях чи в лабораторії, і підготовки до виступів на наукових конференціях.

Про радощі та складнощі у роботі науковиці

Я страшенно люблю свою роботу за можливість подорожувати світом. Відвідуючи наукові конференції, я мала змогу побувати у США, Японії та багатьох європейських країнах. А самі конференції я люблю за концентроване спілкування з колегами та однодумцями. Найцікавіше завжди не те, що заявлено в програмі й про що розповідають з трибуни, а саме смолтоки з іншими учасниками: обмін напрацюваннями й ідеями, зародження нових колаборацій. Час першовідкривачів-одинаків давно минув. Зараз вже ніхто не робить відкриття самотужки. Аби досягти успіху в науці, потрібно вміти об’єднуватись з людьми та працювати в команді.  

Ще я дуже ціную в науці те, що це чи не єдина галузь, де люди доволі спокійно можуть приймати свої помилки. Ми висуваємо гіпотези, перевіряємо їх, і більшість з них виявляються хибними, але ніхто з цього не робить трагедії, бо цей досвід стає підґрунтям для подальших успіхів. Також мені подобається, що в науковому середовищі мене завжди оточують розумні люди, які в хорошому сенсі схибленні на своїй тематиці.

Найщасливіша мить для науковця — це момент «еврики», коли довго працюєш над чимось, а потім несподівано знаходиш рішення.

Робота науковця вимагає вміння фокусуватись та занурюватись з головою у те, над чим ти працюєш, незважаючи на зовнішні обставини. Часом це доволі складно зробити, особливо з початком повномасштабного вторгнення. 

Також багато труднощів виникає через відсутність у нашому суспільстві поваги до знань та наукового досвіду. Часто кандидатів чи докторів наук запрошують на дискусії з псевдонауковцями, умовно якимось інфлюенсером з мільйоном підписників в інстаграмі, і просять переконувати аудиторію в тому, що наукою вже давно доведено. Тому популяризація науки — завдання не з легких. Адже сперечатись про очевидні речі і доводити, що твій науковий досвід важить більше, ніж думка людини без профільної освіти, — це ще той стрес. 

А з іншого боку, є багато людей з купленими дипломами, які дискредитують наукову спільноту і ставлять під загрозу репутацію справжніх науковців. Згадати лишень Киву чи Януковича, яким теж кортіло отримати наукові звання та ступені. За кордоном ситуація трохи інакша, там якщо людина має наукове звання — її автоматично поважають, бо розуміють, скільки праці за цим стоїть.

Про перспективи кар’єрного розвитку науковця

Людей з науковим бекграундом цінують в різних галузях. Маючи науковий ступінь, не обов’язково викладати в університеті чи присвятити своє життя проведенню дослідів у лабораторних умовах. Насправді варіантів кар’єрного шляху в науковців є безліч. Можна йти працювати на виробництва, в індустрію, розвивати власні проєкти, які можуть перерости в бізнес тощо. 

Про мету власної наукової кар’єри

Зараз у мене немає амбіцій до якихось саме наукових відкриттів. Я більше хочу зосередитись на популяризації науки. Зокрема протягом цього року, коли весь світ заговорив про загрозу використання атомної зброї чи наслідків окупації атомних електростанцій, я багато розповідала у різних форматах про те, що радіація та атомна енергетика самі по собі не є шкідливими. Вони мають працювати на благо людства, а те, що їх хочуть перетворити на зброю, — це вже відповідальність конкретних людей. 

Також я дуже мріяла написати книгу, і ця мрія вже здійснилася. Наша з Оленою книга «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі» про радіаційну науку вийшла у видавництві «Віхола». Але я ще хотіла б написати якусь більш «мирну» книгу, наприклад, про сільське господарство або генетику, можливо, навіть для дітей. 

Про гендерну дискримінацію у науковій спільноті

В Україні доволі унікальна ситуація, тому що в порівнянні з усім світом, у нас жінок у науці досить багато. За офіційною статистикою половина українських науковців — жінки. Але це пов’язано з тим, що у нас у державному науковому секторі грошей майже немає, тому чоловіки воліють йти у більш перспективні сфери. Однак жінки зазвичай займають нижчі наукові посади, ніж чоловіки.

Пригадайте, що першими програмістами були жінки. Спочатку сфера інформаційних технологій не здавалась такою перспективною, за роботу платили копійки, тому вона вважалась жіночою. А вже коли галузь почала стрімко розвиватись, то всі почали казати, що жінки недостатньо розумні, щоб працювати в IT. Те саме зараз відбувається і з наукою в Україні.

Найбільше дискримінація відчувається під час навчання або в перші роки роботи, коли тобі ще нічим підкріпити свій науковий авторитет. Часто викладачі дозволяють собі казати студенткам фрази, на кшталт, «навіщо вам наука, краще шукайте вигідного чоловіка». Але з кожним роком цього, на щастя, стає все менше. 

Поради жінкам, які хочуть пов’язати своє життя з наукою

Шукайте середовище однодумців, де вам буде з ким обговорити наукові досягнення та ідеї і де вас будуть сприймати всерйоз. Будьте наполегливими та вкладайте ресурси у власний розвиток.

Аби досягти успіху, треба не загубитись дорогою.

Олена Паренюк

Кандидатка біологічних наук з радіобіології,
працює в Інституті проблем безпеки АЕС НАН України

Про вибір «своєї» науки

У шкільному віці я любила дивитись серіал «Секретні матеріали» («Цілком таємно»), моєю улюбленою героїнею була Дайна Скаллі, вона була для мене взірцем того, що бути розумним — круто. Тому протягом деякого часу я хотіла стати патологоанатомом і доктором наук, як вона. 

У восьмому класі я доєдналася до Малої академії наук, і якось до нас прийшли співробітники Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та запитали, хто хоче вивчати радіацію, і я зрозуміла, що це саме те, чого я хочу. Чорнобильська катастрофа була частиною особистої історії моєї родини, мій дідусь і мама багато працювали на забруднених територіях, ми часто говорили про трагедію вдома. Тому я вирішила, що хочу займатись дослідженнями на території ЧАЕС.

Мені подобається, що радіобіологія має цілком практичне застосування. Я знаю, що мої знання та дослідження — потрібні й цінні.

Про свій шлях в науці

Після школи я вступила до Житомирського аграрного університету (зараз — Поліський національний університет) на факультет екології, де була кафедра радіоекологіїї. Я прийшла на перший курс з прагненням одразу займатись наукою, адже в мене вже було чотири роки наукового досвіду в МАН. Але в університеті все працює трішки не так, і наукова діяльність починається на третьому курсі, коли ти вже працюєш над дипломом. Я була не згодна так довго чекати. 

Саме тоді я познайомилась зі своїм науковим керівником Ігорем Миколайовичем Гудковим. Він приїхав до нас в університет читати лекцію, я послухала її і закохалась в його ставлення до науки. Тому перевелась у Київ в НУБіП, щоб навчатись та працювати під його керівництвом. З ним я писала кандидатську дисертацію і зараз пишу докторську.

Про власну наукову роботу

Після захисту кандидатської я почала проводити дослідження в Чорнобильській, а згодом і Фукусімській зонах відчуження, чим займаюсь і дотепер. 

Моя робота як наукової співробітниці Інституту проблем безпеки АЕС НАН України полягає у проведенні експериментів безпосередньо у зоні відчуження та подальшому їх опрацюванні. Мета досліджень — зрозуміти, як екосистеми взаємодіють із неочікуваними забрудненнями, зокрема з радіацією. Якщо брати у відсотковому відношенні, то десь 30% часу я проводжу в лабораторіях й 70% — за ноутбуком. 

Вибух на Фукусімі перевернув мій світогляд, адже я була впевнена, що після Чорнобиля такого більше ніколи не станеться. Але ця трагедія показала, що моя робота потрібна. Я два роки провела у Фукусімі, вивчала, як радіонукліди впливають на бактерії в ґрунті. І зараз часто їжджу туди у відрядження. 

Також до повномасштабного вторгнення я постійно їздила в лабораторію в Чорнобилі. 

Об’єкт «Укриття» на ЧАЕС (ізоляційна споруда над четвертим енергоблоком) — це унікальна система, де є дуже високі радіаційні поля, які можна використовувати для того, щоб змоделювати космічні умови. І ми маємо ідею залучити міжнародних колег до подібних досліджень і запустити проєкт «Чорнобиль — це космос».

Наукові дослідження — це не коли ти сидиш і вдивляєшся в чашку Петрі. Це коли в тебе є ідея, ти її формулюєш, обговорюєш з колегами, вони висловлюють конструктивну критику, ви разом знаходите якусь спільну точку зору, і з цього народжується проєкт.

На сьогодні основна моя діяльність полягає в тому, що я їжджу світом і розповідаю про ядерний тероризм, яким займаються росіяни на наших територіях. Ми з Катериною читаємо багато наукових лекцій, спілкуємось з журналістами та колегами-науковцями, щоб показати світові, яку загрозу несуть росіяни, окуповуючи атомні електростанції. 

Про радощі та складнощі у роботі науковиці

Найбільша проблема у моїй роботі — це бюрократія. Щоб отримати грант на проєкт, доводиться заповнювати дуже багато документів. І якщо за кордоном зазвичай є спеціальні бухгалтерські служби, які займаються документообігом, то в Україні все це лягає на плечі самих науковців. 

Також у вітчизняній науці є величезний розрив між рівнем відповідальності за роботу і винагородою — платять мало, а відповідальність на науковцях часом лежить колосальна як фінансова, так і морально-етична. 

А найбільше подобається і мотивує залишатись в науці можливість щодня дізнаватись щось нове. Я людина з безмежною жагою до знань, і наука дозволяє мені цю жагу задовольняти. Також завдяки науковій діяльності я можу багато подорожувати, спілкуватись з людьми з усього світу, обмінюватись науковими ідеями з колегами. А заодно дивитися на захід сонця з найсхіднішої точки Європи та відвідувати цікаві наукові виставки й музеї.

Про перспективи кар’єрного розвитку науковця

У науці, як і в будь-якій іншій сфері, щоб чогось досягти, потрібно докладати максимум зусиль. Треба не просто сидіти й чекати, що вам все впаде з неба, а шукати гранти, готувати заявки, переконувати фондові організації, чому вони мають виділити кошти саме на ваш проєкт. Перспектив дуже багато, але треба справді горіти своєю справою і запалювати всіх навколо. 

Також не варто закриватись у вакуумі свого кабінету чи лабораторії, а знаходити практичне застосування своїм знанням. Дисертація не повинна бути самоціллю, це просто підтвердження ваших знань та компетенцій. Я, наприклад, працювала консультанткою для FAO (Продовольча та сільськогосподарська організація ООН) та МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії). Це класний досвід. 

Про гендерну дискримінацію у науковій спільноті

Мені складно говорити щось про дискримінацію жінок в науці, бо мій досвід — це приклад «упередження вцілілого», тобто мені вдалось пробитись і побудувати наукову кар’єру. Але я впевнена, що існує багато жінок, які зійшли з дистанції саме через утиски за статтю або відмовились від ідеї займатись наукою, бо їх переконали, що це не жіноча сфера.

На мою думку, проблема навіть не в прямій дискримінації у науковій спільноті, а загалом у ставленні до жінок у суспільстві. У тому, що нас навчають сидіти тихо й зайвий раз не висовуватись. Жінкам часто важче просуватись кар’єрою, бо в них всередині сидить оцей нав’язаний стереотип, що потрібно знати «своє місце».

Поради жінкам, які хочуть пов’язати своє життя з наукою

Не боятись і йти за покликом серця. Чим більше буде жінок в науці, тим сприятливіше середовище ми створюватимемо одна для одної. 

Марина Шквиря

Зоологиня, спеціалістка з екології та поведінки великих хижих тварин,
кандидатка біологічних наук, головна зоологиня Київського зоопарку
та співзасновниця притулку для реабілітації ведмедів «Біла скеля»

Про вибір «своєї» науки

Я насправді ніколи не мала на меті займатися наукою. Я просто хотіла працювати в дикій природі, контактувати з дикими тварина, хотіла пригод. Я могла опинитися в археології чи географії, але зацікавлення дикими тваринами переважило, і я таки обрала зоологію. Для мене наука була не кінцевою метою, а засобом досягнення цілей.

Про свій шлях в науці

У шкільному віці я відвідувала гурток юних натуралістів, читала книжки про диких тварин, обирала, куди хочу піти навчатись. Зрештою вступила на біологічний факультет до Міжнародного Соломонового університету, а згодом на аспірантуру в Інститут зоології імені Шмальгаузена Національної академії наук України. Там я пропрацювала понад 10 років і захистила кандидатську дисертацію.

Про власну наукову роботу

Зараз я працюю на перетині кількох дисциплін: продовжую досліджувати екологію та поведінку великих хижаків, працюю головною зоологинею у Київському зоопарку та керую з чоловіком власним центром реабілітації диких тварин. У зоопарку я відповідаю за розвиток наукових досліджень, наприклад, курую такі проєкти як реінтродукція (повторне переселення) рідкісних тварин у дику природу чи узгодження племінних програм з Європейською асоціацією зоопарків та акваріумів. Завдання можуть бути дуже різноманітними: від роботи з документами й базами даних — до проведення польових досліджень життя хижаків у Чорнобильській зоні відчуження. 

Але основний мій фокус уваги зараз — притулок для ведмедів, який ми побудували разом з родиною. З одного боку це заклад для реабілітації тварин, а з іншого — інструмент просвіти для населення. Ми проводимо екскурсії, розповідаємо про шкоду утримання звірів в неволі та їх використання у розважальних цілях у цирках чи ресторанах. Тут я займаюся всім й одразу: менеджерю персонал, спілкуюсь з відвідувачами, вирішую адміністративні питання, даю інтерв’ю тощо.

Наш притулок розташований під Києвом, і в перші місяці війни ми змушені були евакуювати всіх ведмедів до наших колег у Львівську область у притулок Домажир. Вони пробули там три місяці, і вже влітку ми забрали їх назад. Кількох ведмедів ми відправили у реабілітаційні парки в Німеччині назавжди.

Окрім цього, я продовжую працювати над науковими працями, готую статті, публікації у наукових виданнях, також написала книгу «Хижі хроніки» про життя великих хижаків.

Про радощі та складнощі у роботі науковиці

У власне науковій діяльності для мене складнощів як таких немає. Більшість труднощів, з якими я стикаюсь, пов’язані з тим, у що переросло моє заняття наукою та захоплення хижаками. Притулок — це повноцінний проєкт. Щоб заснувати його та підтримувати життєдіяльність, нам з чоловіком та іншими друзями й родичами довелось опанувати безліч нових навичок. Наприклад, я відповідаю за соціальні мережі та популяризацію закладу, моя мама веде бухгалтерію, наша подруга Іра займається юридичними питаннями, а мій чоловік (теж кандидат наук) будує вольєри. Розвивати власну справу дуже цікаво, але треба бути готовим, що щодня виникатимуть нові питання, відповідей на які ти не знаєш, але мусиш знайти.

А щодо радощів, то я просто дуже люблю те, чим займаюсь. Це той стиль життя, про який я мріяла. 

Про перспективи кар’єрного розвитку науковця

Перш за все варто усвідомити, що наука буває дуже різна. Є більш комерційно-вигідні напрями, а є такі, де може бути цікаво, але ви там ніколи не заробите великих грошей. Насправді в кожній професії можна обрати варіант, який принесе вам достаток, а можна працювати за копійки. І наукова діяльність не виняток. Все залежить від амбіцій та вміння людини шукати можливості.

В Україні бути науковцем складно, але й в інших сферах не все так гладко. Я просто не раджу романтизувати наукову діяльність, а тверезо продумати, чим ви хотіли б займатись в межах свого наукового напряму і чи будете ви задоволені рівнем своїх доходів при цьому.

З наукою діє таке саме правило, як і з творчістю: якщо ви можете не займатися наукою — не займайтеся.

Про мету власної наукової кар’єри

Першочерговою метою для мене був той спосіб життя, який я зараз веду. Я хотіла працювати з хижаками і я цього досягла. Якщо говорити про мету нашої благодійної організації, в рамках якої ми відкрили притулок, то ми хочемо розвивати сферу реабілітації диких тварин в Україні. Ми прагнемо змінити ставлення до самого питання співіснування хижаків і людини та людини й дикої природи загалом.

Завдання нашого фонду «Збережи дикість»  — вказати чиновникам і законотворцям, куди краще рухатись у сфері захисту тварин, враховуючи наш практичний досвід.

Про гендерну дискримінацію у науковій спільноті

Я обрала досить специфічну сферу, у якій важко всім — як жінкам, так і чоловікам. Так склалось, що науковий напрям дослідження великих хижаків народився з мисливської традиції. А там вже існували переконання, що аби бути мисливцем, треба бути молодим, здоровим, дужим чоловіком. Але з іншого боку, моя сфера не дуже популярна, тут немає конкуренції, тому ніхто не буде вам заважати й ставити палиці в колеса. 

В моєму особистому досвіді був певний дискримінаційний момент під час затвердження теми кандидатської роботи. Я обрала тему «Екологія і поведінка вовків у різних географічних зонах України», і вчена рада переконувала мене, що це дослідження вимагає значних матеріальних та фізичних затрат, що це буде складно і небезпечно. Але в мене був аргумент — я вже кілька років проводила польові дослідження і збирала матеріал, тому знала, до чого готуватись. Зрештою я все одно захищалась з цією темою. Але вона справді була складна технічно і дороговартісна, і можливо, чоловіка вони відмовляли б так само.

Поради жінкам, які хочуть пов’язати своє життя з наукою

Насамперед дайте собі відповідь на запитання «чого саме ви хочете від науки»? Визначтесь, чи ви хочете працювати в лабораторії, чи проводити польові дослідження, чи відкрити свою справу на базі свого наукового бекграунду. Адже варіантів розвитку наукової кар’єри безліч, і не маючи чіткої цілі, ви можете довго ходити манівцями.

Читайте також

«Існує фінансова стеля»: журналістки про роботу на фрилансі

«Там взагалі платять?», або 5 міфів про роботу в благодійності

Як визначити своє покликання: три кроки до максимальної реалізації