«Я захищаю права жінок»: історії тих, для кого це щоденна робота

8 березня — не просто день весни, краси й тюльпанів. Насамперед це Міжнародний день боротьби за права жінок і нагода привернути увагу до їхніх актуальних проблем. А ми поспілкувалися з героїнями, які захищають права жінок не лише 8 березня, а кожен день, і розпитали про особливості їхньої роботи, труднощі й мотивацію.    

Тая Герасимова

Феміністичні погляди мені близькі відтоді, як я вперше прочитала про них у «ЖЖ». Ця тема мені болить, адже я сама жінка та бісексуалка. Я завжди мріяла, щоб у нашій країні з’явилися інформаційні ресурси, які відкрито говоритимуть про такі речі. 

З громадською організацією «Інсайт» я знайома майже від початку її створення — з 2008 року. Головна цільова аудиторія організації — це жінки, лесбійки, бісексуалки, ЛГБТ та трансгендерні люди. Вперше я взяла участь у роботі «Інсайту», коли волонтерила на фотовиставці на тему жінок та ЛГБТ. Тоді ми отримали класні відгуки від людей, і я усвідомила, що у суспільства є запит на подібні теми. 

Згодом почала допомагати організації з комунікацією, контактувала з журналістами (адже раніше працювала у різних медіа, зокрема заступницею головного редактора телепрограм ТСН та «Подробности»). Також у нас є проєкт Update, де ми публікуємо матеріали не лише про фемінізм, ЛГБТ та сексуальність, але й про екологію чи психічне здоров’я, обговорюємо цікаві теми у позитивному руслі та без жодних табу. 

Мені подобається спостерігати за різними аудиторіями, шукати нові підходи та знаходити правильні слова для комунікації. 

У 2017 році з’явився бренд «Марш жінок», і я стала однією з організаторок події та займалася комунікаційною стратегією. Раніше на 8 березня проводилися інші феміністичні акції, але я відвідувала їх лише як учасниця і навіть зібрала дуже прикольну колекцію фотографій з кожного маршу. 

Щороку на марш виходить дедалі більше людей. Щоправда, цього разу подія вперше відбудеться під час пандемії, тож частина аудиторії побоюється йти через карантин. Торік на марш вийшли приблизно 4 тисячі людей, і ми сподіваємося, що цього року учасників буде не менше. 

Кожен мій робочий день виглядає по різному. Спершу довгий ранок для себе, потім складаю план на день: з ким потрібно зв’язатися, який текст прочитати, в яку громадську організацію сходити на зустріч. Усе залежить від проєктів, якими я зараз займаюся. 

Мені до вподоби мій вільний графік, адже так я маю змогу подорожувати Україною, проводити тренінги, спілкуватися з людьми різних професій та поглядів.  

Специфіка громадських організацій у тому, що ти постійно працюєш із негативом. А ще пресингом та критикою від опонентів чи ботів. Мені навіть здається, що зараз такі ботоферми створюють не лише для політичних цілей перед виборами, але й щоб розсварити суспільство у побутових питаннях. 

Я знаю чимало людей, які спершу багато працювали, а потім кидали справу через потік негативу, бо в них не залишалося сил. Особисто мені подолати ці негативні аспекти допомагає спорт, медитація та профілактика вигорання. 

Щоб іти в громадську сферу, потрібно вміти налагодити контакт передусім із собою. 

У громадських організаціях працюють задля довгострокової перспективи. На відміну від сфери бізнесу, тут немає чіткого плану, як досягти високих KPIs (ключові показники ефективності —  Прим.ред.). Я в цій сфері понад 10 років і бачу, що тема маршу жінок, ЛГБТ та сексуальності вийшла на новий рівень. Зокрема, по-іншому про нас почали говорити та писати журналісти. Коли бачиш такий результат своєї роботи — це неймовірно мотивує. 

Марта Чумало

Звісно, не було так, що ввечері я заснула, а на ранок прокинулася феміністкою. На певному етапі життя я зрозуміла, що світ орієнтований здебільшого на чоловіків певного класу, віку й достатку.  Цьому передувала низка подій: і сексуальні домагання у студентські роки, і масні жарти, і різні неприємні ситуації у бізнесі. 

Я навчалася на факультеті фізики, де було значно більше чоловіків, ніж жінок. До дівчат було поблажливе ставлення, бо вважалося, що жінка відповідальна лише за репродуктивну працю. А після навчання я працювала у галузі транспортних перевезень, яка теж була гендерно сегрегованою. 

Коли приходиш підписувати контракт разом з колегою-чоловіком, то проблеми нема, але коли ти сама, тебе сприймають як секретарку. 

Я дуже цьому обурювалася і докладала чимало зусиль, щоб це ставлення змінилося. Зрештою, я стала виконавчою директоркою цієї фірми, проте цей шлях був досить складним. 

Згодом я взяла участь в українсько-британському проєкті з підготовки тренерів, де потрібно було навчити жінок ведення бізнесу, особистої рефлексії та відповідальності. Разом з колегою ми підготували 5-денний тренінг по 8 годин щодня, де багато говорили, зокрема, й про причини дискримінації. І цей процес мене дуже захопив. 

У мене не буває однакових робочих днів. Я щодня надаю консультативну допомогу жінкам, які зіткнулися з насильством. Наша організація «Жіночі перспективи» орендує дві квартири, які ми використовуємо як притулки для жінок, і час від часу я їх відвідую, щоб перевірити, чи все гаразд. Проводжу безліч тренінгів, зокрема для психологів чи поліції. Я також інтегрована в різні координаційні та експертні ради, де ми обговорюємо важливі зміни щодо збору державної статистики чи необхідності ратифікації Стамбульської конвенції. 

Не в останню чергу займаюся веденням нашого порталу «Жінка для жінки»: працюю зі зверненнями від жінок, які опинилися у скруті. Ідея порталу народилася з карантинного досвіду, коли ми опинилися зачиненими вдома. Багато жінок втратили роботу, їм довелося брати кредити, щоб прогодувати дітей. До цього додавалися хвороби, дорогі тести та ліки. Більшість із них не були офіційно працевлаштовані, тож про соціальні виплати чи лікарняні навіть і мови не було. 

Спершу я писала історії цих жінок у себе на фейсбук-сторінці, вказуючи напряму номер карти тієї чи іншої жінки, яка опинилася у скруті. Проте згодом у листопаді ми створили для цього цілий портал. 

Ми недооцінювали доброту, щирість та бажання людей допомагати іншим, і це дуже надихає. 

Нам здавалося, що більшість суспільства перейшла на режим збереження ресурсів, що люди не готові витрачатися на когось чужого. А насправді виявилося, що допомагати іншим дуже просто.

Я дуже багато чую про емоційне вигорання, що вже стало модним трендом. Проте я жодного вигорання в собі не спостерігаю. Ймовірно, за весь час роботи я навчилася давати собі раду. Найважче у моїй справі інше — бачити, як чужий біль стає джерелом бізнесу, на якому заробляють гроші. Це стосується різних категорій, зокрема соціальних чи адвокатських служб. Але попри різні системи цінностей нам доводиться співпрацювати з усіма, аби зрештою змінити насильницьку систему, в якій ми живемо.

Катерина Мітєва

Я ніколи не була байдужою до питань прав людини. Тривалий час працювала журналісткою, висвітлювала, зокрема, і цю тему. Це й привело мене в Amnesty International. Цінності організації збіглися з моїм світоглядом, і тепер я займаюся піаром та комунікацією — просуваю діяльність організації в Україні.

Однією з наших пріоритетних тем є гендерно зумовлене насильство проти жінок. 

Наприклад, торік у листопаді ми провели велике дослідження домашнього насильства у зоні збройного конфлікту на Донбасі: зібрали безліч історій жінок та представили конкретні рекомендації, як змінити ситуацію на краще. Деякі вже почали впроваджувати на рівні законопроєктів у парламенті, серед них — процедура адміністративної відповідальності за домашнє насильство для співробітників поліції чи ЗСУ, для яких поки що діють окремі дисциплінарні статути. Тобто порушувати справу проти кривдника чи ні, вирішує безпосередньо його керівництво, через що жінки потерпають від насилля й не можуть добитися правосуддя.  

Ми також були одними з перших, хто почав говорити про необхідність ратифікації Стамбульської конвенції по запобіганню та протидії насильству проти жінок та домашньому насильству. Цей міжнародний документ Україна підписала ще у 2011 році, але досі не ратифікувала. Нині цей законопроєкт, який ми продовжуємо активно лобіювати, перебуває на розгляді у президента. 

Щодня я працюю над дуже широким спектром задач. Це, наприклад, висвітлення нашої діяльності: публікація та розсилка пресрелізів, написання колонок, підготовка та організація інтерв’ю. Займаюся також комунікацією з лідерами думок, блогерами та інфлюенсерами. Щодня обговорюю з колегами наші стратегічні цілі та внутрішні політики. Але найцікавіший фронт роботи — це проведення комунікаційних кампаній на кшталт організації заходів, акцій чи демонстрацій.

Найважче у моїй справі — своєчасно реагувати на раптові інформаційні приводи. Варто лише поглянути на останні новини 2021 року, як стає зрозуміло — у правозахисному та політичному просторі відбувається шалена кількість подій. У тебе може бути певний план дій, але все одно кожна ситуація унікальна та непередбачувана. 

Через те, що наша робота буває стресовою, потрібно утримувати work-life balance, вміти у потрібний момент зробити перерву чи взяти відпустку. 

Варто розуміти, що правозахисна робота — це гра в довгу, для якої потрібні терпіння та сили. Спершу це може деморалізувати, проте зрештою ти розумієш, що рухаєшся у правильному напрямку. 

Для прикладу, у нас є щорічна кампанія — марафон написання листів. Ми беремо кілька історій з усього світу від людей, чиї права були порушені, і закликаємо підписувати петиції задля допомоги їм. І ось нещодавно героя нашого марафону, який був несправедливо ув’язнений, достроково звільнили. 

Коли ти бачиш, що твоя робота вплинула на долю конкретної людини — це надзвичайно мотивує.

Також дуже тішить, коли наші матеріали підхоплюють медіа — для нас це ознака того, що інтерес серед журналістської спільноти та читачів дійсно існує. Такі відгуки та підтримка допомагають мені відчути, що моя робота не безрезультатна чи невидима.

Читайте також

Як жінкам реагувати на непрофесійну поведінку під час співбесіди

Книга-поштовх для жінок: 100 надихаючих історій про успіх і віру в себе

Як дівчині зробити кар’єру в IT: формула «8-П» від Інни Макєєвої