Три дівчини-розробниці — про свою роботу в ІТ

Згідно з дослідженням «Портрет IT-спеціаліста 2020», частка жінок у сфері зросла до 25%. Поки що їх більше на нетехнічних та колотехнічних посадах, але ситуація має потроху змінюватись, адже серед джуніор-розробників кількість жінок росте. 

Ми поспілкувалися з трьома дівчатами-розробницями й розпитали, як їм ведеться у «здебільшого чоловічих» професіях.

Олеся Паращак  

Я ніколи не керувалася тим, що ІТ-сфера — це престижно чи фінансово привабливо. Мене привела сюди цікавість і бажання розібратися. Відтоді, як мені купили перший комп’ютер і я бавилася в якусь GTA, мені вже було цікаво, що це таке і як працює.  

Навчалася я у коледжі на розробці програмного забезпечення. Із тридцяти людей у групі було три дівчини, але якихось суперупереджень я на собі не відчула. Всі вчилися однаково, я була відмінницею ще в школі, тому справлялася нормально, а на 3-4 курсі ще й допомагала молодшим студентам — хлопці постійно бігали до мене, щоб я допомагала їм із лабораторними роботами. 

За весь час навчання не було такого, щоб хтось сказав: «Ой, ти це знаєш? Як так, ти ж дівчина». 

Після закінчення коледжу я переїхала до Львова й рік шукала роботу в ІТ, а тим часом працювала в кол-центрі. Вакансій мого рівня не було, я розчарувалася і навіть готова була кинути цю ідею. Ще й всі подруги почали виходити заміж, народжувати дітей. Я подумала: ну все, повернуся до мами, вийду заміж і буду борщі вдома варити. Але мій хлопець мене відмовив, і я продовжила шукати. 

На свою першу роботу я потрапила з першого ж технічного інтерв’ю. На посаду розглядали чотирьох кандидатів, і я склала найкраще враження. На жаль, проєкт, на який шукали людину, скасувався в останній момент. Проте мене запам’ятали, і щойно в компанії з’явилася вакансія, одразу ж покликали до себе. 

Одного разу мій тімлід на питання HR-а: «Як там Олеся справляється?» відповів: «Як на дівчину — нормально».

Мене тоді це дуже сильно вибісило. Я старалася, щодня засиджувалася на роботі, аби все зробити, більше вивчити, краще знати. І тут про мене говорять ось так і оцінюють не як спеціаліста, а як дівчину. Це був один із моментів упередженого ставлення. 

Я люблю проєкти, де треба багато думати. Одним із найцікавіших для мене був проєкт із прогнозування бізнес-інвестицій, бо там було багато математики і я люблю писати алгоритми. Загалом проєкти бувають із різних сфер, і для кожного потрібно у чомусь розбиратися з нуля. 

В ІТ є дві гілки розвитку: технічна й менеджерська. Я вирішила спробувати менеджерську, бо для мене це щось нове – і останній рік я тімлід, тобто в мене є проєкт, яким я повністю керую. 

Не думаю, що мені було складніше отримати цю посаду, ніж чоловікові. В Україні взагалі меншає сексизму, бо наші ІТ-компанії працюють, наприклад, з Америкою і трохи перебирають на себе їхні цінності. 

З їхніх голів викорінюється маячня, що жінка не може бути керівником, а може тільки борщі варити. 

Я — посередник між клієнтом і розробниками. Клієнт каже: «Щоб було отак» — і далі я вже продумую архітектуру, даю завдання членам команди, контролюю весь цикл розробки і зрештою показую клієнтові демо-версію. Найголовніше в моїй роботі — постійно тримати руку на пульсі й за всім слідкувати.

Робота з людьми — це найскладніша робота. Коли ти сідаєш за комп’ютер, то знаєш, що робити і який результат отримаєш. А в кожної людини свій характер, і треба вміти з ними правильно говорити — щоб не демотивувати, щоб не було конфліктів, щоб всі були в тонусі й продуктивні. 

Спочатку було складно. Я не мала досвіду й не знала, як мені правильно підійти до людини, як її про щось попросити. Я по характеру дуже компромісна й добра, мені складно на когось накричати. Тому я для себе вибрала інший підхід: я намагаюсь мотивувати людей, даю слово команді, заохочую пропонувати свої ідеї. В обговореннях завжди народжується щось краще, ніж те, що ти сам можеш придумати. 

Коли я розповідаю, що пишу на Java, всі, хто приблизно розбирається, одразу перепитують: «Тобто ти на джаві? Серйозно?»

Між іншим, я ще й у Програмному комітеті львівського Java-комьюніті. Ми організовуємо заходи кожного місяця, деколи ходимо на такі умовні афтепаті. Часто, коли знайомлюся там із людьми, мене питають: «Ти, напевно, ейчар?» Кажу: «Ні». «То, певно, QA-тестувальниця?». Нікому й на думку не спадає, що я бекенд-розробниця. 

Ярина Кордуба

Мені завжди легко давалася математика, тому я подумала, що було б круто спробувати програмувати. Я хотіла вступати у Католицький університет, але комп’ютерних наук там не було. І коли в 11 класі там раптово відкрилася відповідна програма, я зрозуміла, що це знак. 

Батьки і родичі підтримали моє рішення. Люди радше дивувалися, що університет католицький, а вивчаю я там таке. 

Співвідношення дівчат і хлопців на курсі вийшло майже рівне – здається, 42% дівчат і 58% хлопців. Не було відчуття, що вчишся з одними хлопцями. І наш декан неодноразово наголошував, як класно, що в нас немає такої ситуації, коли когось менше. 

Університет дає базові знання у багатьох напрямах, але щоб піти на роботу, цього зазвичай недостатньо. На третьому курсі я раптом зрозуміла, що доволі багато вчусь, але не знаю, що вмію і як можу застосувати це на практиці. Вирішила робити хоча б щось: почала проходити онлайн-курси, попросила в свого друга завдання з веброзробки.  

Мені дуже подобається, коли я швидко бачу результат своєї роботи, і веброзробка — саме такий напрям. Ти пишеш код — і одразу бачиш, як він відображається. 

Перша моя робота була за контрактом у великій компанії. За кордоном є поняття working student — це коли ти працюєш парт-тайм над завданнями, орієнтованими здебільшого на рівень знань людини, яка ще вчиться на бакалавраті. І я знайшла саме таку роботу, пов’язану з веброзробкою. Було страшно, я дуже мало знала, але могла вчитися на роботі. А ще мені пощастило з командою. 

З часом я почала працювати фул-тайм, і загалом я тут уже півтора року. Це проєкт у сфері юридичних послуг. Нас у команді троє — я, тімлід і людина, яка займається тестуванням. Взагалі команда німецька, а в Німеччині дуже слідкують, щоб не було дискримінації, нетактовних жартів тощо. Тому тут до мене ніколи не було упередженого ставлення, в нас дуже хороша атмосфера. 

Якось я працювала в команді з іншою дівчиною, і наприкінці проєкту нам подзвонив клієнт і виголосив мотиваційну промову про те, щоб ми не недооцінювали себе, не думали, що ми гірші, бо ми жінки. 

Я ніколи не вважала, що в моїй роботі мене недооцінюють чи дискримінують, але він хотів нас надихнути, і ми були приємно здивовані. Сказав, що ми небезпечні для розробників-хлопців, бо вони можуть думати, ніби ми не настільки розумні. 

Якщо дискримінаційні штуки є, то вони йдуть від людей старших поколінь.  В університеті до мене і моїх друзів якось підійшов незнайомий чоловік старшого віку, щоб розпитати про навчання на комп’ютерних науках (його син був абітурієнтом). І в кінці він потис руку всім хлопцям, побажав їм успішно закінчити бакалаврат, а до мене повернувся і сказав: «Тобі бажаю гарно вийти заміж». Може, він і не мав на меті нічого поганого. Але це був четвертий рік мого недосипу, навчатися було важко, а хтось, виходить, думає, що ти туди прийшла шукати чоловіка.  

Часи, коли за комп’ютером сиділи й фігачили код на перфокартах серйозні чоловіки, давно минули. 

Хороший підхід — взяти якусь тему, яка теоретично може тобі сподобатись, і просто почати вивчати її по кілька годин на день. Можна знайти друзів, які теж намагаються копнути глибше в цьому ж напрямі, і займатися разом, можна взяти фріланс-проєкт — навіть коли знаєш іще не дуже багато: це мотивуватиме вчити більше. Як не піде — знайдеш щось інше.   

Анна Шипілова

Десь у 15 років я спробувала писати дуже прості програми й мені сподобалось. Двічі їздила до літнього табору для програмістів. Ми вивчали там мову програмування і розробляли проєкти для Android. Хлопців було 17-20 чоловік, дівчат — 4-5. 

Я ніколи не стикалась з чимось на кшталт: «Ой, це ж дівчинка, вона не може програмувати». Можливо, від інших людей таке й можна почути, але не від програмістів. 

Після школи я вступила до університету на комп’ютерні науки. Водночас із навчанням в мене були проєкти на фрілансі за невеликі гроші — витрачала на це вільний час, коли був. Якось кілька тижнів допомагала пофіксити функціонал знайомим з 3-4 курсу, які створювали сайт для місцевої ради.  

У грудні 2019 року через знайомого знайшла собі роботу й зараз працюю над військовим проєктом. З мене один хлопець на роботі жартує, що мене взяли по гендерній квоті. Наш керівник Володимир Михайлович (йому за 60 років) якось сказав: «Вам треба сюди дівчину, щоб ви не матюкалися постійно». І один із хлопців відповів: «О, в мене є знайома» — і привів мене. Ніби щоб хлопці нормально поводилися. Але, окрім цього жарту, до мене на роботі ставляться серйозно. 

Наш проєкт стоїть на декількох комп’ютерах, на ньому навчаються військові студенти. Раніше я в основному працювала з базою даних, писала код для методів, що займаються обробкою даних, також робила якісь мінімальні завдання для парсингу (збору й аналізу) даних, які треба було додати до бази. 

Коли почався карантин і все закрили, в нас взагалі не було жодної роботи. А коли ми повернулися, в команді зробили перестановку й мене призначили тімлідом. Бо я багато функціоналу писала до цього і була єдина, хто там міг хоч якось розібратися. Тепер я керую двома людьми.

Спочатку було дуже важко, бо раніше мені давали задачу «напиши це і це», а тепер самій потрібно думати над архітектурою проєкту й бази даних.  

Я дуже часто спілкуюсь з військовими на зустрічах чи обговореннях. Сидимо якось на зустрічі я, мій керівник, хлопці-програмісти, військові. Заходить чоловік — хтось казав мені, що він колишній заступник міністра оборони. Заходить він і з усіма по колу вітається, підходить і мені теж руку тисне. Я навіть не очікувала.  

Мені не вистачає подружок в IT. Щоразу, коли до нас хтось приходить на роботу, я думаю: «Можна, щоб це була дівчина мого віку і щоб вона хоч трохи розбиралася». Але зазвичай приходять дівчата-дизайнерки, тестувальниці, офіс-менеджерки. В нас немає розробниць, крім мене. 

Важливо знайти людину, яка тебе спрямує. Після табору я знала Java, але не знала, що з нею робити. Тому я зайшла на DOU (український сайт для айтішників). І я написала у темі «Пошук менторів»: «Я хочу писати бекенд, швидко навчаюся. Мені потрібен ментор, будь ласка, відпишіть». І мені написала людина — ми досі з нею спілкуємось. 

Ти можеш мати знання, але не розуміти, як їх структурувати й використовувати. Ментор покаже, що тобі треба вивчити, що з цим можна робити, кине якісь приклади проєктів. 

У програмуванні потрібно постійно вивчати щось нове. Якщо ти змінюєш роботу, то на новій 100% є речі, яких ти ще не знаєш. І ти сідаєш і вчиш. Інколи в мене бувають дуже специфічні задачі, для яких доводиться вивчати військову ієрархію або розбиратися в характеристиках натовських значків.

Часто трапляються моменти, коли здається, що переді мною ніби стіна і я не можу нічого зрозуміти. Треба просто пам’ятати, що немає задачі, яку неможливо виконати.

Якщо виникла проблема — 99%, що її вже хтось вирішив. Твоє завдання — просто правильно запитати.

Коли я починала, мені важко давалася одна тема. Я витратила два дні, щоб зрозуміти, як працює одна штука, вже хотіла кинути, аж раптом — вона запрацювала.

Не треба боятися, коли бачиш у вакансії невідомі тобі літери, абревіатури. Просто гуглиш це, знаходиш на YouTube якийсь курс на 10 відео і кажеш собі: «Окей, зараз піду на співбесіду, скажу, що я цього ще не знаю, але дуже добре знаю інше, а це зможу швидко вивчити і вже знайшла матеріали». 

Читайте також

«Я захищаю права жінок»: історії тих, для кого це щоденна робота

Звідки взялися фемінітиви та чому їх варто використовувати

Гайд професією ІТ-рекрутера: що робити, де навчатись та скільки можна заробляти