Як я переїхала з Києва до села на Закарпатті — історія операційної директорки Happy Monday

Війна змінює життєві траєкторії багатьох із нас і змушує приймати неочікувані рішення. Так сталося і з Юлією Лебедянською, операційною директоркою Happy Monday. В якийсь момент вона збагнула, що не вивозить лишатися в Києві через обстріли й тривоги, зібрала своє життя у сорок картонних коробок і вирушила до села на Закарпатті. Що з цього вийшло і чого Юля навчилася в процесі — читайте у матеріалі. 

Перестала вивозити через обстріли й вирішила поїхати з Києва

Я — містянка з голови до ніг. Люблю зранку забігти на матчу, в обід смачно та швидко поїсти в закладі, ввечері позайматися в спортзалі. І щоб все це було неподалік від дому. Це моя база — комфорт, який дозволяє плідно працювати. Зрештою, я ніколи не уявляла себе не те що мешканкою села, а навіть не розглядала опцію проживання у передмісті.

Ще до повномасштабної війни я говорила з подругою про святкування свого тридцятиріччя. Тоді я уявляла, що це буде костюмована вечірка на катері, бо я люблю вейксерфінг. Ми з друзями питимемо шампанське, зніматимемо веселі відео і багато сміятимемося. Якби хтось сказав, що цей день я проведу в глухому селі на Закарпатті й поряд будуть тільки коханий і собака, то я б не повірила. Проте саме так і сталося.

Я щиро захоплююся людьми, які нормально функціонують в умовах обстрілів, але я не з таких. Ще під час торішніх зимових свят я збагнула, що не вивожу — тоді «прильот» був за півтора кілометра від мого будинку, і я довго після цього оговтувалася. Коли ж у травні почалися регулярні обстріли, я геть перестала справлятися. 

Моя психотерапевтка порадила відвідати психіатра, і у мене виявили депресію. Вперше в житті мені довелося приймати антидепресанти, і я гостро відчула, що далі так не можу — не маю ресурсу на те, щоб вставати з ліжка й робити звичні речі, не кажучи про генерування ідей і підтримку команди. Тоді прийшло розуміння, що пора щось змінювати.

Погодилася переїхати у недобудований будинок, не бачивши жодного фото

Я точно знала, що Київ наразі не для мене. Хотіла перебратися туди, де почуватимуся у безпеці. Я була настільки виснаженою, що конкретних побажань щодо нового місця не було, аби тільки без «прильотів». З моїм партнером Артемом ми потроху переглядали оголошення на OLX — знайшли кілька непоганих варіантів, але потім їх відкинули. Наприклад, прекрасний будинок на Шацьких озерах, адже поряд білорусь, а нам не хотілося зайвих ризиків.

Тим часом ми поїхали в гості до Артемового кума, поділилися з ним своїми планами, і він розповів про батьківський будинок на Закарпатті — недобудований, проте з достатніми для прожиття умовами. Виявилося, що він пустує, і ми можемо там пожити. Оскільки на той момент я була максимально не в ресурсі й не хотіла витрачати зайвий час на пошуки чогось іншого, то я швидко і без вагань погодилася, й Артем мене у цьому підтримав. Я навіть не попросила жодного фото будинку і не запитала, в якій частині Закарпаття ми житимемо. Тільки дізналася, що є в будинку, щоб розуміти, які речі нам знадобляться.

Зібравши своє попереднє життя у сорок картонних коробок, я попрощалася з квартирою, яку орендувала сім років і яка стала для мене справжнім домом. На душі було важко, проте я була переконана, що вчиняю правильно. Коробки ми відправили поштою, а самі вирушили у подорож потягом — я, Артем, собака Лея, квітка у горщику і невелика валіза.

«Боже, що я наробила?» — подумала я, але виявилося, що все не так погано

Ми доїхали потягом до Сваляви, де нас зустрів сусід на машині. Дорогою до села ми роздивлялися довколишні будинки, і з кожним новим сповнювало хвилювання — може, це наш? Коли ж ми врешті його побачили, це був total error — темно, вогко, холодно, немає облицювання, старі порепані двері й багато інших несподіванок. Кілька наступних днів я була рішуче налаштована на ще один переїзд, адже поблизу точно можна знайти ліпше житло.

Наступним сюрпризом став приїзд наших речей. Ми вирішили відправляти їх «Укрпоштою», бо в Києві вона була у сусідньому будинку, та й дешевше. Тож коли у село приїхав невеликий бус зі знайомим логотипом, я одразу подумала, що це до нас. Засмаглий водій без футболки підхоплював коробки з написом «обережно, крихке!» і недбало жбурляв їх на землю. Звук битого скла його не займав, тому поки я дійшла до хвіртки, вже встигла попрощатися зі своїм прекрасним посудом. Звісно, я сказала йому все, що про нього думаю. Втім, його це не збентежило.

Певно, посуд б’ється на щастя, бо варто нам було прибрати, провітрити, пустити світло в дім, як він став затишним.

Галявина без зв’язку й вайфаю — моє місце сили

Моє життя потроху нормалізувалося на новому місці — вибудувалися щоденна рутина й ритуали відновлення. У Києві я любила їздити в Голосіївський парк — дивитися на воду, прогулюватися поміж дерев чи навіть пробігтися. Місце сили знайшлося й тут: гуляючи якось з собакою, я натрапила на широку галявину, з якої відкривався краєвид на все село. Згодом вона стала частиною моїх звичних маршрутів. 

На галявині не працює зв’язок і не ловить вайфай, що для киянина звучить як катастрофа. Я й сама в столиці не могла навіть на ранкову каву вийти без телефона, проте тут нарешті змогла це відпустити — грати з Леєю, медитувати, робити йогу чи зарядку, не намагаючись кожні п’ять хвилин перевірити пошту й повідомлення в соціальних мережах. Я навчилася бути з собою, відчувати природу й насолоджуватися нею, справді проживати моменти, а не минати їх на автопілоті. 

Ходімо на кавель: як ми звикали до місцевих ритмів життя

Пам’ятаю, як в перші дні на Закарпатті намагалася під’єднати інтернет. Це був справжній квест, адже мобільного зв’язку не було, а я мала подзвонити провайдеру, тому ловила крихти вайфаю у місцевому магазині, який водночас є кафе, генделиком й автобусною зупинкою. Ніхто не хотів займатися моєю проблемою, бо ж неділя — день відпочинку. 

Певно, я виглядала сюрреалістично: немісцева панянка з макбуком кольору Rose Gold під вивіскою «Чернігівське», яка намагається видзвонити майстрів. Поряд саме минали сусідські корови, що йшли до випасу.

Потроху ми звикали до ритму життя й звичок місцевих. Вони неспішні, кличуть одне одного «на кавель» і люблять поговорити про все на світі. Можна забігти до сусідки за пучечком кропу й застрягнути на годину, бо вона ніяк тебе не відпустить, а ти не можеш виявити неповагу до цих добрих людей. У селі всі гостинні, приходять знайомитися й обов’язково щось приносять: городину, фрукти, домашній сир, молоко, яйця. В якийсь момент у нашому холодильнику опинилося стільки їжі, що не потрібно було ходити в магазин. 

Оскільки я людина зі Сходу — народилася й виросла у панельці в спальному районі Маріуполя, це був максимально незвичний для мене спосіб життя і взаємодії зі світом. Проте я була відкрита до нового, з дитячою зацікавленістю досліджувала тутешню культуру й намагалася зрозуміти людей, перейняти їхній досвід. Це була по-справжньому радісна пригода.

У такій атмосфері минали мої робота й відпочинок

Навчилася збирати гриби й вперше в житті закривала консервацію

Десь за півтора місяця я нарешті відчула себе добре — перебування у безпеці, природа, йога біля річки дали свої результати. Мені захотілося додати у своє життя більше творчості, тож я почала малювати картини за номерами, що дозволяло розвантажити голову й заземлитися після насичених робочих днів.

Ми потоваришували з літньою парою, що жила неподалік. Дуже миле подружжя — жінка нагадувала мені мою бабусю. Вони регулярно ходили по гриби (на Закарпатті наголос на першому складі — гриби), тож ми вирішили й самі опанувати це мистецтво. Перші рази я приносила їй повний кошик на перевірку, і їстівними виявлялися лише кілька грибочків. Згодом справи пішли краще, тож ми закрили п’ять слоїків із лисичками й кілька в’язок насушили. 

Авантюра з консервуванням — вигадка Артема. До цього я ніколи такого не робила, але сама атмосфера нового помешкання заохочувала до таких занять. Сусіди залюбки поділилися з нами родинними рецептами, тому тепер ми озброєні на зиму — маємо найсмачніші у світі кабачки, огірки, помідори й варення.

Бути готовим до змін тоді, коли вони справді необхідні

Кілька торішніх зимових обстрілів я сама провела в офісі, що розташований у центрі Києва й має поряд кілька стратегічних об’єктів. Чи треба говорити, що мені було страшно й дискомфортно? Проте справжню ціну такого досвіду я збагнула тільки тут, на Закарпатті. Я на всіх рівнях відчула, наскільки мені бракувало цього базового стану безпеки, коли ти виходиш з дому і не боїшся, що почнеться тривога. Коли не прокидаєшся від звуку вибухів. Коли не бачиш димні заграви з вікна свого будинку. 

Моє тіло позбулося залишків стресу, і я буквально заново вчилася ходити, відчувати траву під ступнями, радіти сонечку. Все це позитивно вплинуло і на мою робочу продуктивність — повернулися сили для створення нового, виконання звичних завдань, генерування ідеї, підтримки команди. 

Я вдячна собі за це рішення, за рух до безпеки, до своїх потреб, бажань та мрій. Повсякчас пригадую, що я — не дерево, яке глибоко вросло у землю і не може покинути свій ліс. Я маю свободу обирати, де бути й що робити. Маю сміливість відкидати те, що не приносить радість, і шукати нове.

Щиро хотілося б, щоб ми всі частіше прислухатися до себе і були готові до змін тоді, коли вони справді необхідні.

Читайте також

7 книг, які допоможуть пережити війну: рекомендації психолога

Як продовжувати жити й працювати, коли тривога зашкалює: поради психологів

Як наважитися на круті зміни в житті? Особистий досвід Марії Артеменко