На таку кардинальну зміну професії непросто зважитися. Багато хто думав, що Наталія Володченко «пограється» в роботу ку́харкою і кине, але вони помилялися. Опіки, порізи, скажена втома не здаються їй надмірною платою за задоволення нарешті робити те, що вона любить!
За освітою я вчителька історії та українознавства, але за фахом, на жаль, так і не працювала. Спеціальність на той час обиралася не в контексті майбутньої професії, а радше тому, що мені треба було кудись вступити на бюджет без грошей і блату.
Робота у ЗМІ
Після випуску я спробувала себе в журналістиці, і за пів року фрілансу мене взяли у штат провідної медіакомпанії редакторкою. Однією з рубрик, які я вела, виявилася кулінарія. Саме там почалася моя любов до їжі та красивих страв.
Через 8 років я просто списалася й роздумувала, куди б піти далі. Якраз тоді зі мною зв’язалася Даша Малахова (з нею ми познайомилися дуже давно — саме вона була героїнею мого першого інтерв’ю) і запропонувала мені роботу в своїй кулінарній студії Kartata Potata.
За час роботи в кулінарній студії ми відзняли близько 500 відеорецептів для ТБ! І я дійсно отримувала неймовірне задоволення від пошуку чогось нового й цікавого. Але через 2 роки відчула, що мені необхідно щось інше.
Просто ходити на роботу, щоб отримувати гроші, почало вганяти мене в депресію.
Від мрії — до реальних дій
Тема їжі мене цікавила завжди. Але хто б міг подумати, що я зможу піти працювати в ресторан! Мені здавалося, що це так складно — працювати ку́харкою. Адже там усі профі, а я — просто любителька.
Я пройшла в інтернеті тест на профорієнтацію, за підсумками якого з’ясувала, що сфера, де мені треба працювати, — це кулінарія. Ось тоді й подумала: «А чому б не ризикнути?». З прийняттям рішення дуже допомогла подруга, яка знала, що мені хотілося б працювати на кухні.
Зрештою, міняти кардинально не просто професію, а життя — трохи страшнувато. Але, мабуть, бажання все змінити виявилося сильнішим за страх.
Я взагалі не розуміла, що треба для того, щоб працювати ку́харкою. Переглядала пропозиції для здобувачів без досвіду роботи, але вони пропонували мізерну зарплату…
Вирішила пошукати якісь курси і буквально відразу ж натрапила на Chefs Academy. Я прочитала їхню програму, переглянула відеовідгуки й зрозуміла, що це саме те, що мені потрібно. Щоправда, грошей на навчання в мене не було. У той момент мені дуже допомогла родина: сестра з чоловіком повірили в мене й вирішили допомогти розвиватися далі.
Для багатьох моїх знайомих це був шок: «Як це так? Ти ж 12 років пропрацювала редакторкою, а тепер ідеш ку́харкою на кухню?»
Можливо, багато хто не розуміє і зараз, але мені в обличчя цього ніхто не говорить. Найчастіше я чую, що це дуже круто — взяти й усе змінити. Хоча, напевно, навіть ті, хто мене підтримував, не вірили до кінця, що це в мене серйозно. Радше думали, що я «награюся» і мені набридне.
Навчання тривало 5 тижнів з ранку до вечора. Це й теорія, і лекції з хімії, і, певна річ, практика. Найцікавіше: я не любила хімію в школі, але тут хотілося знати все! 5-тижневий курс — це базовий курс для кухарів-початківців, під час якого можна дізнатися всі основи. Далі потрібно розвиватися самостійно, якщо є бажання. У мене це бажання було, тому практично відразу після закінчення навчання мене з Академії відправили ку́харкою в один із київських закладів.
Період адаптації та новий виток
На першому робочому місці було дуже складно. Одна справа — коли ти знаєш щось у теорії, а зовсім інша — готувати для гостей, складати закупівлю, контролювати всі процеси на кухні. На той момент на мене ще й впали обов’язки шеф-кухаря (неофіційно). Тому для мене це було повне занурення в професію, яке відбувалося швидко й навіть трохи боляче.
За кілька місяців роботи я навіть схудла кілограмів на 10! Але потім все почало налагоджуватися.
Як я долала труднощі? Просто брала й робила. Іноді — на зло всім іншим. Іноді — щоб довести собі, що я можу. Це був свого роду виклик. У певний момент було дуже складно (як фізично, так і морально), навіть виникали думки звільнитися, але я стримувала себе.
Зовсім інше професійне життя в мене почалася, коли я прийшла працювати в ресторан «Одеса» до шефа Юрія Приємського. Тут зовсім інша кухня, інші обставини — більше процесів, кухарів. І роботи, певна річ, більше. Але саме тому тут цікавіше. А працювати в команді одного з найкращих шефів України — просто здорово!
Я навчаюся всього — щодня потроху. Мені все цікаво. Навіть генеральне прибирання раз на місяць.
Озираючись на пройдений шлях
Найперше, що я зрозуміла, потрапивши на кухню, — тут немає ніякої романтики, як мені здавалося раніше 🙂 Це праця, причому дуже важка: доводиться стояти на ногах по 12 годин, швидко переміщатися по кухні, тягати важезні каструлі, бокси. Постійно щось мити, чистити, різати (зокрема й пальці 🙂 ), стежити за всіма заготовками. Починають боліти руки, ноги… Але думки кинути немає. Навпаки, мені хочеться розвиватися далі.
Мені не набридає моя робота, якою б важкою вона не була. Я переконалася в своїй витривалості (як фізичній, так і моральній). І, напевно, це не дуже скромно, але і у своїй відповідальності теж.
Так, моє життя змінилося, але зараз мені здається, що так було завжди. Я стала більш прямолінійною (хоч і раніше з цим проблем не було), певною мірою — більш жорсткою. Але найголовніше — я займаюся тим, що приносить мені задоволення.
Поради тим, хто мріє стати кухарем
Не боятися і принаймні спробувати. На ринку зараз нестача кухарів. І якщо є величезне бажання, але немає досвіду або грошей на навчання, можна спробувати влаштуватися і без цього — просто йти та стукати в усі двері. Я про це не знала і просто так не ризикнула б, напевно. Хоча зараз розумію, що в цьому немає нічого страшного. Якщо є бажання працювати в цій сфері — завжди можна навчитися.
Змінювати професію не страшно. Мені, принаймні, страшно не було. Напевно, бо я хотіла і хочу цим займатися.
Пам’ятайте, що кухня — це не романтика. Тут потрібно працювати і працювати багато. Все досить жорстко, все відбувається швидко й реагувати потрібно миттєво. Когось такі обставини лякають і розчаровують. Знаю, що деякі люди приходять натхнені, але через певний час йдуть (бо тут багато криків, лайки тощо). Можливо, тому що в мене за плечима вже є досвід роботи в стресових умовах, для мене все це виявилося звичайною справою. Я хочу працювати в цій сфері, тому мені комфортно практично в будь-якій ситуації.
До чого бути готовим: якщо додати трохи чорного гумору, то — до синців, опіків, порізів, синців під очима, болі в ногах, руках і спині, відсутності манікюру та укладки 🙂 Але це все дрібниці, звичайно.
Надламати та змусити мене сумніватися в собі не вийде — в цьому, напевно, плюс мого віку і колишнього досвіду.
Хочу й далі розвиватися в цьому напрямі — вчитися нового, більше готувати. Не буду говорити, що мрію відкрити свій ресторан. Не мрію і поки навіть не хочу. Мені цікавіше працювати з людьми, які знають свою справу, — вчитися у них і ставати краще з кожним днем. Штучно нічого не хочу притягувати. А ще мрію про те, щоб усі, хто працює на кухні, дійсно любили те, чим займаються.
Читайте також
Кухар повинен бути пристрасним! Інтерв’ю з Євгеном Клопотенко
Як в 40 років змінити професію і стати лікарем. Історія Алі Кухарчук
Не лише робота: 10+ ідей корисних хобі від команди Happy Monday
Шукаєте роботу?
У нас на сайті багато вакансій 👉
Вакансії
Дякуємо!
Тепер редактори знають.