Мова — маркер національної ідентичності: знайомимося з історією української мови

Українська мова пройшла довгий шлях розвитку, зустрівши на ньому багато перепон. Її неодноразово намагалися заборонити, асимілювати з російською, перетворити на провінційне наріччя та зрештою повністю знищити. Але вона вистояла і стала однією з підвалин української державності. Саме тому особливо сьогодні, під час повномасштабної війни, яку веде проти нас росія, важливо плекати нашу мову, вивчати історію її утисків та працювати над тим, щоб таке ніколи більше не повторилося.

Українська лінгвістка Орися Демська у своїй книзі «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга» лаконічно й доступно розповідає про ключові події життєпису української мови та пояснює, як вона формує нашу національну ідентичність. Підготували для вас конспект книги з найцікавішими фактами.

Орися Демська

«Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга»

— Vivat

Етапи розвитку української мови

Щоб розвіяти міф, що «украінского язика нєт, нє било і бить нє может», який росіяни активно пропагують з часів видання Валуєвського циркуляру в 1863 році й до сьогодні, слід коротко познайомитися з історією української мови до її зіткнення з російською імперськістю. 

Юрій Шевельов у своїй праці «Історична фонологія української мови» визначив чотири періоди в її історії:

• протоукраїнський — до середини XI століття;
• давньоукраїнський — XI-XIV століття;
• середньоукраїнський — XV-XVIII століття;
• сучасний — з кінця XVIII століття і до сьогодні.

Протоукраїнський період — це час, коли мова лише починала зароджуватися й відокремлюватися від своєї прародички. В середині XI століття на перетині писемної церковнослов’янської та розмовної мови мешканців Київської держави виникає літературно-писемна мова, яку називають по-різному: давньоруською, давньоукраїнською або давньокиївською. Логічно було називати цю мову давньоруською, бо держава з центром у Києві звалася Русь, але через прагнення росіян ототожнювати терміни руський і російський, довелося створити терміни-уточнення.

Протягом давньоукраїнського періоду наша мова встигла не лише зазнати розквіту за часів Київської Русі, а й після завоювання Києва монголами побувати в «еміграції» у Галицько-Волинському, Великому Литовському та Молдавському князівствах, де мала статус офіційної мови.

Далі настав довгий середньоукраїнський період, мову якого ми зараз називаємо староукраїнською. Як і до цього, наша мова в той час не мала своєї держави, тож існувала на території інших, де мусила пристосовуватися до чужих порядків. Найбільше на розвиток мов в той час вплинули поява друкарства, Ренесанс та Реформація, адже мова була невіддільною складовою культурного й релігійного життя. 

Саме в цей період з’явиться перший переклад канонічного тексту староукраїнською літературною мовою — Пересопницьке Євангеліє. Ця книга досі є нашим національним надбанням, і саме на ній разом із Конституцією складає присягу президент.

З появою Речі Посполитої українська мова почне втрачати свої привілеї та поступатися польській. Однак полонізація стосувалася переважно верхніх щаблів суспільства, а козаки й селяни залишалися вірними староукраїнській мові. 

З XI по XVIII століття українська доволі мирно уживалася в надзвичайно строкатому мовному світі з латини, греки, польської, німецької, їдишу, кримськотатарської, вірменської та інших мов. Аж доки на арену не повернулася російська мова, з якою українська не перетиналася понад 500 років з часів розпаду праслов’янської мовної спілки, і не вирішила взяти на себе роль головної.

Далі будуть виникнення та розквіт нової української літературної мови завдяки Котляревському, Квітці-Основ’яненку, Шевченкові; чергова її галицька «еміграція»; поява кола українських інтелектуалів, які обстоюватимуть права української; перша проба української державності з власною мовою; українізація і сталінські репресії, зокрема й на мовному підґрунті, та, зрештою, відновлення незалежності й набуття українською статусу державної. 

Попри постійні намагання сусідньої імперії знищити її, сьогодні українська мова входить в наступний історичний період — однієї з офіційних мов Європейського Союзу.

Як росіяни намагалися знищити українську мову 

З моменту зародження Російської імперії та поширення її впливу на українські землі росіяни повсякчас намагалися зросійщити українців. Пропоную зупинитися на основних заходах, спрямованих на знищення нашої мови.

Царський період

1709 рік — Петро I видає указ, яким забороняє друк світських книг староукраїнською мовою, а церковні наказує переписати церковнослов’янською на російський манір.

1740 рік — царський указ про переведення канцелярії Гетьманщини на російську мову.

1863 рік — міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видає циркуляр, в якому стверджує, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі» та розпоряджається «щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити».

1876 рік — Олександр II видає Емський указ, яким забороняє ввозити на територію Російської імперії книги, написані українською мовою, друкувати нею будь-які книги й ставити театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями, а також викладати українською мовою у початковій школі. Через це українська продовжує розвиватися здебільшого на теренах Австрійської імперії. 

1888 рік — указом Олександра III заборонено хрестити дітей українськими іменами та вживати українську мову в офіційних установах.

1898 рік — українській інтелігенції не дозволяють зробити на пам’ятникові Котляревському підпис українською мовою, а на самому відкритті пам’ятника у Полтаві в 1903 році забороняють виголошувати промови українською. 

Загалом унаслідок різних мовних заборон протягом тридцяти років, від 1860 до 1890, зрусифікували мільйон чотириста тисяч українців імперії Романових.

Радянський період

На зміну Російській імперії прийшов Союз Радянських Соціалістичних Республік. Назва країни нова, але політика та ж сама: всі народи й мови рівні, але російська — рівніша. Почалося все з на позір демократичних заходів, спрямованих на підтримку місцевої культури та мови, під назвою українізація. З серпня 1923 року державний апарат, медіа та освіта мали послуговуватися українською мовою. Щоб потрапити на службу, потрібно було скласти іспит з української, документація партії перекладалася на українську, кількість україномовних газет зросла в сотні разів, а школи й університети запроваджували навчання українською.

Однак політика коренізації була лише компромісом, на який вимушено пішла більшовицька влада, щоб захопити не лише території, а й довіру населення. Вже за кілька років утиски мови знову почали набирати обертів. Уже 1925 року радянська верхівка почала бороти українську літературу, яка нібито пропагувала націоналістичні ідеї. 1933 року скасували ухвалений Миколою Скрипником Правопис 1928 року, через те, що він «спрямовував розвиток української мови на польську буржуазну культуру й віддаляв її від російської».

Згодом більшовики почали не просто забороняти, а руйнувати українську мову зсередини. Почали зі слів — питомо українські викидали або заміняли словами, що мали російську подобу, скорочували синонімічні ряди. Наприклад, замінили багатство на достаток, відсоток на процент, віднога (ріки) на рукав тощо. Потім взялися за будову речення та пунктуацію. Головна мета була — перетворити самостійну мову на малоросійське нарєчіє. Як би не парадоксально це не звучало, але повністю зрусифікувати Україну завадила Друга світова війна, внаслідок якої до складу УРСР увійшли західноукраїнські землі.

Проте в повоєнні роки радянська влада вдалася до другої хвилі русифікації: продовжила переписувати словники, вносити зміни до мовних норм, наближаючи українську до російської, та влаштовувала репресії проти людей з проукраїнською позицією. 

Якби Радянський Союз не припинив існування, цього разу українська мова просто зникла б. Лишивши по собі тільки сліди старих текстів і до певного часу — найстарше покоління носіїв.

Боротьба за статус єдиної державної мови

Після розпаду Радянського Союзу перед українськими політиками постало завдання зміцнити позиції української мови та захистити її на державному рівні. На жаль, не всі в уряді були налаштовані проукраїнськи: комуністи, соціалісти та «колгоспно-радгоспні еліти» наполегливо боронили російську мову. Тому під час прийняття Конституції України проєкт статті 10 викликав чи не найбільше обговорень.  

Спершу частина депутатів прагнула надати російській мові статус державної та зробити Україну офіційно двомовною державою. Потім хотіли надати українській статус державної, а російській — офіційної. На щастя, такі формулювання не набрали достатньої кількості голосів. Які наслідки мала б така мовна політика, можемо побачити на прикладі білорусі.

Україна відмовилася від російської мови в державній конструкції. Білорусь погодилася. Перша крок за кроком наближається до статусу держави — члена найпотужнішого європейського геополітичного утворення XXI століття. Друга крок за кроком розчиняється в імперії.

Врешті-решт вдалося досягти компромісу, заплативши за державну одномовність окремою згадкою про російську в абзаці про мови національних меншин: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Попри те, що у побуті українська все одно продовжувала конкурувати з російською, тепер вона була захищена на державному рівні. У тривалому багатостолітньому протистоянні між мовою імперії та мовою української держави остання нарешті здобула перемогу.

Детальніше про те, як українська мова виборювала собі право на життя впродовж тисячоліття, читайте в книзі Орисі Демської «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга».

Читайте також

Де вчити українську: ресурси для навчання та мовної практики

Діджитал чи диджитал: як писати українською популярні іншомовні терміни

Звідки взялися фемінітиви та чому їх варто використовувати