Ким і де працювати історику? 6 кар’єрних траєкторій

Ким і де працювати історику, який по-справжньому любить свою спеціальність і не хоче її змінювати? Зібрали 6 можливих кар’єрних траєкторій з історіями людей, які працюють за фахом і не шкодують про це. 

Траєкторія №1. Викладання історії

Викладати історію можна у школі, коледжі, університеті, а ще — давати приватні уроки. В умовах не найвищих у країні зарплат викладачі часто змушені поєднувати різні способи заробити, але все одно продовжують навчати — бо є у викладанні те, що приносить задоволення попри всі складнощі.

Світлана Соловйова, викладачка 

Я навчалася у педагогічному коледжі, маю диплом вчителя з початкової освіти. Під час практики отримала пропозицію стати вчителькою 2-го класу, але відмовилася заради вступу на історичний факультет. Саме там мені вдалося знайти те, що дійсно подобається. 

Зараз я працюю на двох роботах. У першій половині дня викладаю в архітектурному ліцеї, у другій — на курсах у центрі підготовки до ЗНО. Додатково займаюся репетиторством з історії України. Моя робота приносить мені задоволення — це саме те, що надихає, а не втомлює. 

Викладання — це постійний розвиток, потреба дізнаватися щось нове, бути в курсі змін, переосмислення подій минулого, нового бачення. 

Історія — це поле неоране, тут скільки всього ще вчити і вчити. Мені подобається, що я можу самостійно обирати методи викладання, форми й прийоми подачі матеріалу. Я працюю з поколінням юнаків і дівчат 15-19 років, тому мені потрібно бути з ними на одній хвилі, використовувати свіжі креативні ідеї, пояснювати матеріал сучасною мовою. Завдяки цьому робота не стає для мене буденною. 

Ще один важливий для мене момент у роботі — віддача. Коли бачиш очі, які світяться, то хочеться розвиватися, шукати цікавинки для занять. Найвищою втіхою є рівень засвоєних знань учнів та студентів. Не варто забувати й про оплачувану відпустку тривалістю майже у два місяці 🙂

Мінусом роботи викладача є зарплата, якщо йдеться про роботу в державному закладі. Але нині є попит на репетиторство, тому приватне викладання і розробка нових завдань чи програм не є збитковим, навпаки. У професійного викладача завжди буде робота.

Траєкторія №2. Популяризація історії 

Попри те, що кожен дорослий громадянин роками вивчав історію в школі та університеті, не всі можуть знайти відповіді чи сформулювати позицію щодо актуальних питань минулого й сьогодення. У доступній та цікавій формі говорити про історію з неісториками — саме цим займаються популяризатори у проєктах неформальної освіти. 

Оксана Довгополова, докторка філософських наук

В університеті я викладаю філософію історії та Memory Studies (міждисциплінарний напрям, що досліджує історичну свідомість, колективну пам’ять окремих соціальних груп і людства загалом — прим.ред.). Та після 2014 року я зрозуміла, що не можна просто закриватися в аудиторії — треба робити академічні знання частиною публічного простору, щоби втягувати людей у діалог і розвивати критичне мислення. 

На проєкти неформальної освіти насправді є великий запит. Якщо освіта неформальна — це не означає, що вона непрофесійна чи аматорська. 

Саме для того, щоб хвилі поверхневого креативу не билися у підніжжя академічної башти зі слонової кістки, університетським людям треба виходити у «великий світ», не кидаючи при цьому університет.

Зараз я працюю кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Це проєкт, спрямований на те, щоб підштовхнути суспільство до відповідального обговорення тем, якими частіше за все маніпулюють. Для цього ми організовуємо публічні дискусії, плануємо виставки, дослідницькі проєкти. Нещодавно запустили на сайті глосарій роботи з минулим — щоб надати всім охочим інструменти для проговорювання важливих тем, пов’язаних із колективною пам’яттю.

Дуже часто бідкання, що «молодь нічого не хоче», «пенсіонери застрягли в минулому», «діти нічого не читають», спричинені нездатністю говорити одне з одним спільною мовою, і це біда. Неформальна освіта, публічні дискусії надають людям можливість зустрічати представників іншої комунікаційної «бульбашки», знаходити з ними спільну мову і відкривати для себе нове. 

На жаль, історики в нас дуже часто намагаються тримати позицію вчителя життя, як це було в XIX столітті. Але минуле існує не тільки в музеї та бібліотеці, воно є частиною нашого повсякдення — ми живемо на вулицях, які подекуди пам’ятають події столітньої давнини. Життя в історичному спадку теж є частиною повсякдення пересічної людини. І саме ця пересічна людина має відчути відповідальність за збереження історичної спадщини — наприклад, скласти власну думку про те, перейменовувати вулицю чи ні. Більшість людей не є істориками, але саме вони є власниками своїх міст.

Професійний історик може створити поле, в якому кожна людина отримає можливість сформулювати, навіщо особисто їй щось робити з минулим свого міста, своєї країни, і залучити людей до активної роботи. 

Чи може бути щось краще для професійного історика, ніж довести кожному, що історія важлива?

Траєкторія №3. Робота в туристичній сфері

Здавалося б, не обов’язково мати диплом історика, щоб стати екскурсоводом. Але лише історик із його знаннями та вмінням аналізувати зможе розкрити потенціал тих місць, які поки не є популярними, і прокласти нові маршрути на туристичній мапі. 

Володимир Полторак, кандидат історичних наук

Історик — це не зовсім професія, це наукова спеціалізація. Фахівцеві з науковим інструментарієм відкриваються неосяжні простори аналітичних завдань. Наприклад, я викладаю у закладі вищої освіти, записую відеолекції, консультую різні установи, проводжу екскурсії тощо.

Скрізь я залишаюсь істориком, але виконую різні професійні завдання — викладача, екскурсовода, актора, режисера, сценариста.

Туризм став моїм покликанням з дитинства. Батько-залізничник захопив мене романтикою постійних мандрів. Моя любов — Одещина. Це неосяжний і неймовірно різноманітний край у мене під боком. Мені ще років 200 треба, щоб достеменно його пізнати. 

Усі мої туристичні активності пов’язані з особистим дослідницьким інтересом. Усі екскурсії я пишу для себе. Усі туристичні продукти я спершу тестую на собі. Завдяки цьому я точно знаю, де цікаво, де може бути цікаво, але зараз не дуже, а де не буде цікаво ніколи (таких місць немає, щиро кажучи).

Гроші ніколи не були моїм головним мотивом. Якщо не цікаво, але платять великі гроші — мені не туди. А якщо безкоштовно, але цікаво — о, це моє! 🙂 Мене захоплює саме пізнання — мабуть, далося взнаки захоплення романтичною літературою ХІХ століття, неймовірними пригодницькими історіями. 

Траєкторія №4. Робота в архіві

Співробітники архівних установ мають статус держслужбовців і працюють з документами, які, зокрема, мають гриф секретності. А ще — відкривають дослідникам та іншим охочим доступ до документів, які тривалий час були недоступними. 

Максим Дубна, головний науковий співробітник Державного архіву Одеської області 

Історія подобалася мені ще зі школи: мабуть, тому, що дуже пощастило з учителем. До того ж після смерті дідуся я почав цікавитися історією та генеалогією свого роду.

У Державний архів Одеської області, де зараз працюю, я вперше записався ще у 10 класі. Згодом на 3-му курсі історичного факультету пройшов там студентську практику, після якої влаштувався на роботу палітурником на пів ставки.

Архів — це не просто склад старих паперів та документів. Він висвітлює усі аспекти життя регіону і є корисним не лише для науковців. Робота в архіві допомогла мені й у написанні дипломної роботи, й у дослідженні генеалогії власної родини, яку я розвідав до 1700-го року і знайшов підтвердження, що мої предки — етнічні поляки. У 2015 році став членом Одеської спілки союзу поляків України імені Адама Міцкевича і трохи згодом отримав карту поляка. Це розширило мої можливості в отриманні освіти за кордоном. Я вступив на історичний факультет Ягеллонського університету у м. Кракові (Польща), щоб далі займатися архівною справою.

Після навчання у Польщі планую захистити кандидатську дисертацію і повернутися до Одеси. У амбітних планах на майбутнє — стати директором Державного архіву Одеської області 🙂 

Архівна справа — дуже перспективний напрям, якщо сумлінно виконувати свої обов’язки та жити цим.

Це хороший старт для тих, хто мріє про кар’єру держслужбовця або чиновника. Проте варто визнати, що рівень заробітної плати занадто низький для такої наукової праці.

Траєкторія №5. Музейна справа

Історики працюють у музеях екскурсоводами, старшими науковими працівниками, займають керівні посади. А ще — набувають достатньо знань та навичок, щоб відкривати власні музеї.

Валерій Болган, головний редактор «ІзбірКом», директор «Музею виборів»

У школі історія була моїм улюбленим предметом: займався нею додатково, брав участь в олімпіадах і конкурсах Малої академії наук. Коли вступав до університету, то пройшов і на історичний, і на фізичний факультет. Вибір для мене був очевидний, і ніколи ані під час навчання, ані після нього я не шкодував про обрану спеціальність. 

Ще зі студентських років я працюю переважно у журналістській царині і переконаний, що моя історична освіта цьому дуже сприяла. 

Історик — це не просто людина, яка на пам’ять знає визначні дати. Це людина, яка вміє досліджувати, знаходити тенденції і за цими тенденціями визначати наслідки. Історична освіта сприяє тому способу мислення, який потрібен журналісту-аналітику або розслідувачу. 

Останні кілька років я вже не тільки журналіст та головний редактор, а ще й співзасновник та директор Музею виборів. Це музей, створений громадською організацією, який має свою ідею та місію: протидіяти ворожим інформаційним операціям та розвивати критичне мислення.

Ми показуємо, що нічого принципово нового в агітації на виборах немає, що політики не з’являються нізвідки, а їхній шлях можна і варто простежити. Зв’язок між різними партіями на прикладі наших експонатів теж помітний. Важлива частина експозиції присвячена дезінформації, проросійській пропаганді та маніпуляціям, які з’явилися задовго до 2014 року. Це вже історія, і водночас ці зібрані свідоцтва можуть стати доказами на майбутньому суді щодо цих злочинів. 

Траєкторія №6. Фриланс

Як іще може фрилансити історик, окрім як давати приватні уроки чи долучатися до різноманітних проєктів? Наприклад, можна монетизувати роботу над архівними документами чи писати науково-популярні статті. 

Едуард Андрющенко, кандидат історичних наук

Я закінчив історичний факультет Запорізького національного університету, там же навчався в аспірантурі і захистив дисертацію. Паралельно з аспірантурою почав займатися журналістикою і був позаштатним автором кількох місцевих видань. Після захисту кандидатської дисертації я продовжив працювати журналістом. Три роки тому переїхав до Києва, почав працювати в новинах і паралельно відвідував архів СБУ, де вивчав розсекречені справи і знайшов безліч цікавих історій для матеріалів. Тоді вирішив писати саме на цю тему. Згодом це стало моєю основною діяльністю, і зараз я на постійній основі співпрацюю з кількома виданнями. 

До повноцінного фрилансу я дійшов поступово. Певний час працював редактором «Історичної правди», але потім у мене народилася донька, і я зрозумів, що потребую більш вільного графіка. Коли вдома маленька дитина, важко ефективно працювати з ранку до вечора після безсонної ночі. Зараз відчуваю усі типові переваги і недоліки фрилансу: не витрачаєш час на дорогу, але водночас іноді вдома складно зосередитися на робочих задачах.

У мене є два акаунти на Patreon — для мого телеграм-каналу KGB files і для однойменного ютуб-каналу. Зараз це радше приємне доповнення до основного заробітку, хоча думаю, що повністю забезпечувати себе таким прибутком теж теоретично можливо — якщо більше вкладатися у блогерство. Зараз донатами я покриваю витрати на виробництво ютуб-контенту. 

Через те, що я переважно пишу на теми, не прив’язані до актуальних новин, видання не ставлять мені дедлайнів, і я можу працювати над матеріалом стільки часу, скільки потрібно — хоч місяцями. Я ні від кого не залежу: хіба що від роботи архіву. Тут, звісно, карантин вніс свої корективи: під час локдауну у деякі архіви я не міг потрапити взагалі. Зараз карантинні обмеження такі, що відвідувач у архіві може провести максимум три години. 

А загалом у мене не було і немає бажання щось змінювати: мені подобається і тема, і спосіб життя, який я обрав. 

Усіх наших героїв об’єднує те, що вони не не обмежуються одним видом діяльності чи місцем роботи. І це пов’язано не стільки з потребою заробити, скільки з невичерпним джерелом варіантів, чим можна займатися історику.

Читайте також

Не на того вчилися: люди, які працюють не за спеціальністю

«Я захищаю права жінок»: історії тих, для кого це щоденна робота

Аніматор, офіціантка та МС у нічному клубі: перша робота українських підприємців