Що потрібно знати про дискримінацію за зовнішністю на роботі: розповідає експертка

Нещодавно в українському суспільстві розгорівся гучний скандал щодо нібито невідповідності зовнішності директорки Музею Голодомору Лесі Гасиджак її посаді. На щастя, жінка не залишила цю історію просто так і подала позов на кривдника. І ми дуже сподіваємося, що їй вдасться відстояти свої гідність та права в суді. Однак ця історія — лише вершина айсберга з сотень тисяч випадків хейту, булінгу та дискримінації за зовнішністю, зокрема й на роботі з боку керівництва чи колег.

Поговорили з державною експерткою з недискримінації, консультанткою і тренеркою з гендерної рівності та інклюзії Ольгою Попадинець про те, як розпізнати дискримінацію за зовнішністю у робочому середовищі та захистити свої права, а також про готовність українського суспільства адекватно сприймати людей без кінцівок, з протезами, шрамами та іншими травмами, отриманими внаслідок війни.

Чи може зовнішність бути фактором дискримінації на роботі?

Найчастіше у робочих колективах трапляється інтерсекційна, тобто перехресна дискримінація за ознаками зовнішності та статі. Оскільки кількісно найбільшою дискримінованою групою у світі є жінки, то здебільшого саме вони стикаються з утисками та упередженнями, пов’язаними з зовнішністю, при прийомі на роботу або ж безпосередньо у трудовому колективі. Причинами дискримінації можуть бути вага, стиль одягу, макіяж тощо. Звісно, чоловіків теж дискримінують за зовнішністю на роботі, але за статистикою таких випадків набагато менше.

Зазвичай, коли йдеться про дискримінацію за зовнішнім виглядом, зачіпаються ще якісь характеристики, що впливають на зовнішність людини. Наприклад, у випадку з Лесею Гасиджак накладаються дві ознаки: зовнішність та стан здоров’я. Бо вага — це в деяких випадках ознака стану здоров’я. Також часто на зовнішність накладається ознака інвалідності або етнічне походження. Тобто за критикою зовнішності часто ховається критика інших характеристик людини. 

Дискримінація за зовнішністю — це така собі «сіра зона», тому що, на відміну від гендерної дискримінації, утисків через інвалідність або приналежність до певної раси, в жодній країні немає чітко прописаних правил, які б урегульовували цей вид дискримінації.

Ще приклади розповсюджених упереджень з боку роботодавця або колег:

• якщо людина має пірсинг чи татуювання, то вважається, що їй притаманний бунтарський дух і вона буде «незручним» працівником;
• якщо жінка приходить на роботу яскраво нафарбована та одягнена, значить прийшла не працювати, а шукати собі чоловіка. А якщо прийшла без макіяжу і в дуже простому одязі, то «запустила себе».

Хоча такі умовиводи суперечать законам логіки та здорового глузду, багато хто справді послуговується подібними стереотипами. На щастя, деякі упередження поступово відмирають, а суспільство рухається у напрямку прийняття різноманітності. Приміром, стереотип, що татуювання мають лише люди, які сиділи у в’язниці, у молодого покоління викликає лише іронічну посмішку або він їм просто незнайомий. Навпаки, зараз в Україні бум патріотичних татуювань, які демонструють свідому позицію. І людей з татуюваннями з року в рік ставатиме більше, тож згодом ця ознака не викликатиме ні здивувань, ні упереджень.

Яку проблему в суспільстві виявив кейс Лесі Гасиджак?

Це не була дискримінація на робочому місці з боку роботодавця чи колективу. Але нас цікавить цей випадок, тому що у своєму дописі на фейсбуці адвокат Клим Братківський заявив, що Леся Гасиджак не може обіймати посаду очільниці Музею Голодомору саме через свою зовнішність. Тобто не йшлося про професійні якості чи компетенції, а виключно про нібито невідповідність зовнішності жінки її посаді.

Такі заяви однозначно є недопустимими в здоровому суспільстві. Якщо вага жодним чином не заважає людині виконувати її професійні обовʼязки (як це і є у випадку пані Лесі), то це її особиста справа.

Тут випливає ще один стереотип про те, що товсті люди — «просто ліниві». Інакше вже давно б пішли до спортзалу та доклали зусиль, щоб схуднути. Але вага напряму пов’язана зі станом здоров’я і генетикою, і не завжди людина може набрати чи скинути вагу, просто скоригувавши раціон чи виконуючи фізичні вправи. 

Готуючи позов, Леся Гасиджак дуже влучно формулює проблему, створюючи прецедент, на який у майбутньому зможуть посилатися люди, що зіткнуться з подібним хейтом:  

«Я принципово буду подавати до суду, бо розумію, що такі історії трапляються кожного дня. Хейту піддається дуже багато жінок в Україні. І не лише через зовнішність. А просто через те, що вони є жінками на керівних посадах. Я вважаю, що це має бути повчальний кейс. Щоб він ніколи більше не повторився […]. Щоб ми перестали інакшість сприймати як щось погане, неправильне і незручне. Виявляється, роботи попереду ще дуже багато. У нас іде війна. З війни повертаються захисниці й захисники без рук, без ніг. Потім ці люди будуть зазнавати хейту, тому що вони некрасиві?».

Чи має право роботодавець висувати вимоги до зовнішності співробітників?

Ми не живемо в ідеальному світі, й часом виникають обмеження, які заважають людям з певними зовнішніми характеристиками виконувати ту чи іншу роботу. Наприклад, якщо людина через вагу не зможе пересуватися вузькими проходами у літаку — то авіакомпанія, скоріш за все, не зможе взяти її на роботу бортпровідницею, хоча це і не інклюзивний підхід. Те ж саме стосується важкої фізичної праці та людей з деякими видами інвалідності. Але якщо йдеться про інтелектуальну працю, якій фізична інвалідність ніяк не заважатиме, то відмова в роботі є неприпустимою. На щастя, все поширенішою стає соціально-правова модель, згідно з якою суспільство і держава мають зробити все можливе, щоб люди з інвалідністю та з порушеннями здоров’я могли повною мірою реалізовувати всі свої права, зокрема і право на працю. 

Існує ще один аспект цього питання, а саме відбір лише «красивих» за стереотипними стандартами людей на роботу телеведучими, моделями, акторами. Така позиція роботодавців стає передумовою того, що в публічному просторі та масовій культурі не репрезентовані люди з різною зовнішністю, зокрема з інвалідністю, протезами, вагою, вищою за певні показники, аутизмом, слуховими апаратами, синдромом Дауна, вітиліго, стомою, ДЦП тощо. Тож суспільство не звикло до різноманіття за ознаками зовнішності і стану здоров’я в медіапросторі. Люди, яких ми бачимо в медіа — рекламі, телевізійних передачах, інтерв’ю — мають  бути максимально різними.

Рекомендації щодо зовнішнього вигляду на співбесіді — це дискримінація?

Часто кар’єрні консультанти чи друзі, які мають великий досвід проходження співбесід, радять приходити на них у стриманому одязі та з мінімальним макіяжем. Такі рекомендації не є дискримінацією та мають право на життя. 

Дрес-код — це те, що можна і треба обговорювати.

Але я б не радила приховувати татуювання чи пірсинг, якщо вони на помітному місці, вам треба буде ходити в офіс, і ви не плануєте приховувати їх увесь час. Те ж саме стосується і вашого стилю одягу: якщо в компанії не дотримуються дрес-коду — краще одразу приходьте так, як плануєте вдягатися на роботу завжди. 

То вимоги щодо дрес-коду допустимі?

Вимоги щодо дрес-коду в деяких професіях є цілком виправданими. Насамперед це стосується представників тих служб, що передбачають носіння уніформи: військових, поліції, пожежної служби, провідників тощо. Першочергове завдання уніформи — вирізняти представників цих професій серед інших людей, щоб їх можна було легко помітити та звернутися за допомогою. Також в деяких випадках уніформа виконує захисну функцію. Інше питання в тому, що роботодавець повинен забезпечити співробітників спецодягом, врахувавши всі їхні фізичні характеристики, щоб людині було комфортно працювати. А з цим часто виникають проблеми.

Одяг — це та характеристика, яку ми можемо швидко та майже безболісно змінити. Вона не є постійно притаманною людині характеристикою. Сьогодні вдягнули одне, завтра — інше. Тому вимоги до дрес-коду не є неприйнятними, в порівнянні з вимогами щодо зовнішніх ознак, які людина змінити в собі не може.

Що робити, коли людину дискримінують за зовнішністю на роботі?

В Україні зовнішність як ознака внесена до переліку захищених. У нас в Конституції та у Законі про засади запобігання та протидії дискримінації прописано, що в Україні заборонена дискримінація на підставі певних ознак, і в цьому переліку є зовнішність. Однак ніде не пояснюється, що саме мається на увазі під терміном «зовнішність».

Крім цього, ніхто й ніколи не скаже вам прямо, що вас не беруть на роботу чи звільняють через зовнішність. Вам скажуть, що ви не підходите, бо маєте недостатньо досвіду чи не впоралися з тестовим завданням, абощо.

В Україні загалом дуже хороша нормативно-правова база, а от з виконавчими органами треба ще попрацювати. Якщо вас дискримінують на роботі за зовнішньою ознакою — можна подавати до суду. Проте одразу попереджаю, що довести факт дискримінації буде складно. Треба мати дуже тямущого адвоката/ку, який/яка зможе знайти переконливі аргументи та виграти справу. Але коли назбирається кілька таких прецедентів, юридична спільнота вже матиме роадмеп ведення подібних справ. Тому дуже сподіваємося, що з часом стане простіше.

Інколи дискримінація ховається за такими, здавалося б, невинними речами, як жарт чи порада. Якщо у колективі допускаються жарти про вагу чи інші зовнішні характеристики колег — це свідчить про те, що атмосфера в компанії, м’яко кажучи, не інклюзивна. Те саме стосується і випадків, коли колега чи керівник, прикриваючись добрими намірами, без запиту радить перевіреного косметолога, дієту, ліки тощо. Це означає, що людину не сприймають такою, якою вона є, і намагаються підкорегувати її зовнішність під загальноприйняті стандарти.

Якщо дискримінація йде не зі сторони роботодавця, а від колег, можна намагатися вирішити все мирним шляхом. Але це потребуватиме значних моральних ресурсів. Треба буде набратися терпіння і щоразу пояснювати, як і чому ті чи інші слова або дії колег вас дискримінують. Також можна звернутися до фахівців HR-відділу, адже вони мають розбиратися в темі інклюзії та різноманіття, відстежувати випадки дискримінації в команді та організовувати зустрічі, на яких обговорюватимуть антидискримінаційну політику компанії.

Ще один потужний інструмент боротьби з дискримінацією — суспільний розголос. Зараз фейсбук чудово працює на інститут репутації, і працедавця, який дискримінує співробітників, можна дуже швидко «зробити популярним». Однак на те, щоб винести свою історію у соцмережі та витримати шквал критики, яка поллється на вас (звісно, будуть і ті, хто встане на сторону кривдника), також потрібно підготувати запас внутрішніх ресурсів і бажано заручитися психологічною підтримкою.

Як запобігти дискримінації за зовнішністю? 

Мені дуже подобається ініціатива роботодавців додавати внизу вакансії дисклеймер з текстом, на кшталт: «Ми відкриті до людей будь-якої статі, раси та сексуальної орієнтації, людей з інвалідністю та нейрорізноманіттям. Будь ласка, подавайтеся на наші вакансії, якщо ваші професійні навички відповідають вимогам». Зараз таке часто зустрічається у Європі та Америці, але сподіваюся, що ця практика скоро дійде і до України.

Є думка, що окремий акцент на дискримінованих групах в тексті вакансії може бути образливим. Але я пропоную розглядати це як позитивні дії (affirmative actions). Адже деякі групи так довго зазнавали утисків і дискримінації, що тепер схильні применшувати свою професійну цінність. А такий дисклеймер дає їм зелене світло, щоб податися на вакансію.

Також дуже важливо організовувати тренінги, які підвищують обізнаність населення щодо інклюзивності та різноманіття. Вони можуть бути ініційовані громадськими організаціями або безпосередньо роботодавцями. Я зараз проживаю в Англії і працюю тьюторкою в школі, куди ходить мій син. Так от — тут щороку проводять подібні тренінги, і якщо ти його не пройдеш — тобі не продовжать контракт. Також на фасаді початкової школи, в яку ходив мій син, є мурал з дітьми, серед яких є діти з різним кольором шкіри, на кріслі колісному, з милицями тощо. Таким чином у Європі змалечку пропагується рівність та включеність людей різної зовнішності у суспільство.

Щоб змінити ставлення українського суспільства до людей із різноманітною зовнішністю, потрібно збільшити їхню видимість у публічному просторі. Саме тому я б дуже хотіла бачити на телебаченні та в рекламі людей не лише з конвенційно прийнятною, стереотипною зовнішністю. Якщо рекламують якийсь предмет одягу, хотілося б бачити, як він сидить на людях з різною вагою, на людині, у якої замість ноги чи руки протез, на людині, у якої видалені молочні залози й немає імплантів. Ще з радянських часів у нас заведено таврувати та ховати всіх, хто чимось вирізнявся. Зараз ці люди мають вийти в суспільну площину, стати видимими та прийнятими. Тим паче, що внаслідок війни таких людей, на жаль, буде дуже багато.

Якщо ми щодня бачитимемо на вулицях і в телевізорі людей з інвалідністю, з різною вагою, акне, шрамами тощо, наша свідомість перестане реагувати на них як на щось незвичне і вороже.

Що читати та дивитися на тему дискримінації?

Медіаресурси

• Сайт та соцмережі центру з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни дорослих і дітей Superhumans Center, який очолює Ольга Руднєва. Окрім того, що вони надають медичну та психологічну допомогу, вони ще й розповідають багато історій людей з інвалідністю та протезами, роблячи їх видимими для суспільства. 

• «Повага» — у них більше феміністичне спрямування, але оскільки жінок дуже часто дискримінують за зовнішністю, там можна знайти багато цікавого й на цю тему також.

Безкоштовні онлайн-курси українською

• «Протидія дискримінації», розроблений на базі програми HELP (Освіта в галузі прав людини для юристів) Ради Європи;
• «Права людини для держслужбовців» від Prometheus;
• «Залучайте найкращих – створюйте робочі місця без дискримінації» на платформі ВУМ.  

Книги

На жаль, українською мало що перекладено про дискримінацію за зовнішністю, тому можу порадити лише англомовні книги на цю тему:

• The Beauty Myth. How Images of Beauty are Used Against Women Наомі Вульф;
• Women Don’t Owe You Pretty Флоренс Гівен.

Читайте також

Війна, зарплати і дискримінація: 10 запитань про ринок праці в Україні

Як забезпечити гендерну рівність у колективі та чому компанія від цього тільки виграє?

Книга-поштовх для жінок: 100 надихаючих історій про успіх і віру в себе