Все спочатку: три історії ВПО, які знайшли роботу в нових громадах

Протягом десяти років російсько-української війни багатьом українцям довелося покинути свій дім, аби почати життя з нуля у новому, безпечнішому місці. На жаль, там внутрішньо переміщені особи стикаються не тільки з труднощами адаптації, а й дискримінацією з боку нової громади та роботодавців.

В цьому матеріалі в рамках проєкту «Ти вдома» розповідаємо історії трьох героїв, яким вдалося переїхати з окупованих територій у вільні міста та знайти себе заново.

Станом на середину червня 2023 року, в Україні лише офіційно зареєстровано майже 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. 40% з них мають роботу, а 22% виживають лише завдяки державній фінансовій допомозі. І часто отримати посаду заважає саме статус ВПО та упереджене ставлення роботодавців.

Команда Happy Monday запустила проєкт «Ти вдома», аби подолати стереотипи щодо внутрішньо переміщених осіб на ринку праці. Ми вже писали про те, як компанії допомагають переміщеним працівникам. У цьому матеріалі хочемо показати, яким різним буває досвід ВПО при працевлаштуванні, з якими викликами найчастіше стикаються переміщені люди і що та хто допомагає їх подолати.

«Коли звертаєшся по допомогу — хтось обов’язково відгукнеться»

Оксана Гриниченко,
журналістка та редакторка

Сорокине (Луганська область) → Кременчук (Полтавська область)

— Статус ВПО я маю з 2019 року, оскільки моє місто було окуповано ще у 2014 році. Але переїхати до Кременчука вдалося вже після повномасштабного вторгнення.

До переїзду я працювала 8 років у вугільній промисловості, 10 років — журналісткою та редакторкою в ЗМІ, з 2014 року — очільницею організаційного відділу громадської організації.

Як відбувався пошук нової роботи

Після переїзду я майже відразу почала шукати роботу. Розглядала сферу туризму, дозвілля — там, де могла реалізувати свої організаційні навички. Відправляла резюме в профспілки великих підприємств. Зверталася за підтримкою в профспілку Києва. Передивилась оголошення на сайтах пошуку роботи та Центру зайнятості, в газетах, але нічого цікавого для себе не знайшла. Тому вирішила пробувати себе в журналістиці.

Я склала резюме, написала пару статей й відправила в місцеві редакції.  Відгуку не було, тому я телефонувала їм сама, але у відповідь чула, що немає вакансій та можливості взяти нову людину.

Через два тижні мені зателефонувала СЕО ПП «Видавничий дім «Приватна газета» й  запропонувала посаду редакторки газети «Для дому і сім’ї» в Кременчуці. Я погодилася. Але шукати підробіток та інші можливості продовжила, адже рівень зарплатні для мене як ВПО був недостатнім. Наприклад, я знайшла жіночу спільноту та звернулася до її очільниці й запропонувала свої навички. Тоді співпраці не вийшло, проте для нас обох це було цікаве та корисне знайомство, ми досі підтримуємо зв’язок.

Я також почала брати участь у багатьох проєктах нашого медіа, навчилася працювати з відеооператором й через місяць отримала більшу зарплатню. Це мене надихнуло й далі вчитися та розвиватися, долучатися до інших проєктів редакції.

Я поновила своє членство в Національній спілці журналістів України. Знайшла очільника спілки в Кременчуці, познайомилася та почала активно співпрацювати. Під егідою спілки я випустила книжку оповідань про вимушених переселенців, яка зараз є в багатьох бібліотеках України, в музеї «Батьківщина-мати» у Києві, в інших країнах (Канаді, Польщі, Словаччині, Німеччині, Японії, Ірландії тощо). Я намагаюся заявляти про себе, і коли отримую відгуки — це дуже тішить.

Також я вийшла на головний офіс Національної спілки журналістів, розповіла про себе й почала з ними співпрацювати. 

Що було найскладнішим

Зараз непросто знайти роботу з гідним рівнем зарплатні, але всім, не лише ВПО. Моя винагорода у виданні все ще невелика, але СЕО запропонувала мені пройти навчання на фандрейзера (можливість оплатило видання). Це відкриває для мене нові перспективи, тож паралельно я працюю й навчаюся. І дуже ціную те, що в мене повірили.

Важко інтегруватися у нову громаду, коли не маєш такого бажання. Я ж з оптимізмом дивлюся в завтрашній день, адже впевнена, що людина сама кує своє щастя. І коли ти звертаєшся по допомогу — хтось обов’язково відгукнеться.

Як громада та роботодавці можуть допомогти ВПО

В Кременчуці і загалом у Полтавській області наразі діє багато організацій, які підтримують ВПО. Вони надають різну допомогу: психологічну, медичну, з навчання та працевлаштування тощо. 

Протягом року я відвідала понад десять різних тренінгів для журналістів (всі безкоштовні). Пройшла безплатні тренінги з пошуку роботи: разом з фахівцем ми складали резюме, яке б працювало. Також на фейсбуці я знайшла групу підтримки жінок, які шукають себе на ринку праці.

Тож головне для ВПО — це  бажання самої людини жити цікавим й повноцінним життям.

«Мені казали, що на роботу беруть тільки своїх» 

Роман Миронюк, вчитель фізики

Гола Пристань (Херсонська область) → Тернопіль

— До повномасштабного вторгнення я проживав у місті Гола Пристань Херсонської області. 12 років працював вчителем фізики, керівником військово-патріотичного гуртка «Джура». Дружина — теж вчителька.

29 травня 2022 року, з третьої спроби, мені разом з дружиною та донькою вдалося виїхати на підконтрольну частину території України. Свій восьмий день народження донька «святкувала» у полі рапсу, біля російського блокпоста, на якому нас потримали дев’ять днів.

Ми довго обирали місце для тимчасового проживання і врешті зупинилися на місті Тернопіль. Тоді тут працював гуманітарний хаб для ВПО, де можна було отримати допомогу. Також допомагали багато громадських організацій та церков (продуктами, одягом, іграшками, недільними активностями для дітей).

Як відбувався пошук нової роботи

Спочатку я шукав роботу не за професією (продавцем-консультантом, будівельником, вантажником тощо). Прагнув знайти роботу із заробітною платою, яка б перекривала витрати родини, що виїхала з двома валізами. На зарплату двох вчителів прожити було б складно. Та й після того, як мої вихованці роз’їхалися по всьому світу, не хотілося «прив’язуватися» до нових.

Роботу я шукав самостійно, за оголошеннями. Дзвонив, питав, ходив на співбесіди. Більшість роботодавців відмовляли. Хтось не хотів брати на роботу переселенців, бо думали, що ми через місяць-два повернемося додому (тоді якраз почали повертатися жителі Харківської та Київської областей). Хтось відмовляв через мову (хоч я і розмовляю українською, та херсонський суржик все одно проскакує). А хтось, знаючи безвихідну ситуацію переселенців, пропонував мізерну зарплату на 14-годинний робочий день.

Після двох місяців роботи оператором лінії в пекарні, я влаштувався за своїм фахом. Сталося це випадково.

Ми з дружиною до останнього не шукали нову школу для своєї доньки (на той час вона закінчила другий клас), бо все вірили, що війна закінчиться і ми повернемося додому. В кінці серпня пішли до найближчого навчального закладу — це був тернопільський ліцей №21, спеціалізована мистецька школа імені Ігоря Ґерети.

Нас привітно зустріла заступниця директора, розпитала, звідки ми приїхали, хто за освітою. Після короткої співбесіди мене взяли на роботу, де я працюю дотепер.

На мій вибір місця роботи не вплинула бронь вчителів від мобілізації. В перший день після оренди квартири я став на військовий облік у ТЦК. Робота вчителем — це моє покликання. Врешті, попри складності роботи та низьку зарплату, хтось має навчати дітей.

Ставлення колег, адміністрації школи мене повністю влаштовує. Більшість підтримує та допомагає. Адміністрація цінує та мотивує (інколи навіть матеріально). В цьому закладі я повірив у свої сили та вбачаю можливості для свого розвитку.

Як результат, я почав брати участь у фахових міських та обласних конкурсах для вчителів, в яких маю певний успіх.

Що було найскладнішим

Процес адаптації, звичайно, важкий. Незнайоме місто, відсутність знайомих, велика конкуренція. На більшості місць роботи, де я проходив стажування, умови праці не відповідають запропонованій  зарплаті, тому містяни їх для себе не розглядають.

Самі мешканці теж ставилися по-різному. Хтось щиро співчував, хтось допомагав, хтось намагався не контактувати або взагалі не розумів, чому ми виїхали, бо не орієнтувалися, які регіони окуповані. Були й такі, хто закидав нам, що ми самі винні, бо «чекали» на окупантів. Останнє було чути найбільш болісно.

Одного разу відгукнувся на вакансію продавця-консультанта в магазині електроінструментів (як фізик, розуміюся на них та чимало працював із кожним видом). Це був магазин відомого українського виробника. Проте на питання, чи потрібні працівники, мені відповіли, що беруть тільки своїх. Тепер я б тільки посміхнувся у відповідь, а тоді це мене зачепило до сліз. Але я не став питати, чому я не «свій».

Я знаю історії успішного працевлаштування ВПО, коли роботодавці з розумінням ставилися до нових працівників, навіть повність віддавали їм гроші, які отримують від держави (компенсацію за працевлаштування ВПО), але таких небагато.

Як громада та роботодавці можуть допомогти ВПО

Роботодавцям перш за все треба зрозуміти, що люди, які виїхали з окупації або із зони бойових дій, не винні у тому, що почалася війна. Серед них дуже багато кваліфікованих спеціалістів, які можуть поділитися своїм досвідом і принести чималу користь для бізнесу чи організації.

Своєю чергою мешканцям міст, що приймають переселенців, варто пам’ятати, що всі ми — українці. І треба допомагати один одному, особливо коли хтось потрапляє у біду. Приїзд у ваше місто ВПО — це перш за все зростання економіки громади та її розвиток.

Органам місцевої влади, на мою думку, разом з довідкою ВПО слід видавати переселенцям запрошення на тренінг з працевлаштування, де можна було б познайомитися з особливостями регіону та можливими майбутніми роботодавцями.

Кожен покидає свою домівку в різному емоціональному стані. Я сам думав, що виїжджаю місяці на три, максимум пів року. Не хотів ні до чого прив’язуватися, бо думками був завжди зі своєю Херсонщиною. 

Тепер можу порадити іншим ВПО — не сподіватися на когось, не чекати допомоги, а розраховувати на себе та проявляти себе.

«Ми не обирали бути сильними: ми стали такими, бо не було вибору»

Аліна Касьянова,
педагогиня, тренерка з неформальної освіти, фасилітаторка, молодіжна працівниця

Краматорськ (Донецька область) → Олександрійське (Кіровоградська область)

— Я педагог. Шість років працювала в школі педагогом-організатором та вчителькою математики, потім у позашкіллі (була завідувачкою відділу організаційно-масової роботи та керівницею екологічного гуртка Донецького обласного еколого-натуралістичного центру) та у неформальній освіті — з дітьми, молоддю та дорослими.

Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням я працювала в сімейному центрі куратором аніматорів (організація заходів для дітей), репетиторкою із математики, тренеркою з неформальної освіти.

Усі дорослі члени родини, які були зі мною, після переїзду на початку квітня 2022 втратили можливість працювати. Збережень вистачило на невеликий період, а звертатися по допомогу було соромно. Тож я активно шукала роботу у своїй сфері.

Як відбувався пошук нової роботи

Я підписалася на всі місцеві пабліки та розіслала оголошення, що веду заняття з  математики. Оплата була нижчою, ніж я отримувала раніше, вдома, хоча дехто все одно скаржився, що прошу багато.

Водночас я досліджувала місто та громаду, знайомилася з людьми, радо відгукувалася на прохання про допомогу. Не могла допомогти фінансово чи фізично, проте долучалася як тренерка до волонтерських ініціатив для ВПО та місцевих жителів. Тож у певний момент мені стали зустрічатися потрібні люди (щирі, готові допомогти) та можливості.

У місцевій телеграм-спільноті для інформування ВПО я побачила оголошення про конкурс в освітньому проєкті для підтримки переміщених осіб. Йшлося про проведення занять для дітей та молоді на базі міської бібліотеки. Передбачалася також невелика фінансова винагорода.

Я пройшла конкурс та протягом пів року проводила артзаняття, майстеркласи, уроки медіаграмотності, тренінги «Діалог та порозуміння». А ще це був поштовх до створення ФОП. Тож тепер я проводила додаткові заняття з математики та у межах проєкту «ВільноХаб_Олександрія» офіційно, сплачуючи податки.

Колектив міської бібліотеки підтримував мене та допомагав із будь-якими питаннями (як із робочими, так і з особистими). Так, директорка познайомила мене з заступницею міського голови та порекомендувала як координаторку молодіжного простору, який от-от мав з’явитися у місті. Простір створили в межах програми, яку впроваджувала ГО «СКЦ «Задзеркалля» за підтримки ЮНІСЕФ та Олександрійської міської ради.

Я із задоволенням долучилася до цієї ініціативи. Надихала думка, що я зможу розвивати простір для зростання молоді. Тепер це моя основна діяльність у місті.

Потім зі мною сталися «Молодіжний працівник», UPSHIFT та інші проєкти та програми, в межах яких я пройшла шлях від учасниці до тренерки програм.

А ще в моє життя повернулася екологічна діяльність. ГО «Флора» дала мені можливість стати координаторкою екологічних кампаній в Олександрії. Я обрала для себе напрям екологічного просвітництва дітей та молоді.

Що було найскладнішим

Я не стикалася з дискримінацією — скоріше зі стереотипним сприйняттям мешканців Донеччини, як людей, що нібито «чекали» на окупантів. Були також пасивно-агресивні «компліменти» на кшталт «Ти так гарно говориш українською, наче не з Донеччини». В цих умовах та на фоні стресу постраждала моя самооцінка, і я думала, що не зможу знайти роботу дуже довго.

Дехто дивувався, чому я досі говорю, що з Краматорська — ніби якщо живу в новому місті рік чи два, то це вже робить мене місцевою. Але я люблю своє місто і буду говорити про нього як про рідне завжди. 

З іншими складнощами зіштовхнулися мої мама та сестра, коли стали на облік у Центрі зайнятості. Спеціалісти щоразу лише питали, чи не знайшли вони роботу самостійно. Це нас дивувало, бо мама — медична працівниця, і для неї мала б бути робота у місті. А якось у черзі почули розмову про те, що з місцевого заводу звільнили всіх працівників, щоб набрати ВПО, бо це вигідно роботодавцеві.

Врешті мама знялася з обліку в Центрі зайнятості, поїхала додому та повернулася на попереднє місце роботи. Потім з обліку знялася і сестра. А тоді побачила оголошення про роботу — створення виробів зі шкіри.

Сестру попросили знову стати на облік у Центрі зайнятості, щоб роботодавець зміг найняти її за запитом саме як ВПО. Та згодом — через ставлення та низьку заробітну плату — сестра вирішила звільнитися.

Як громада та роботодавці можуть допомогти ВПО

В Олександрії та загалом на Кіровоградщині мені пощастило зустріти людей, які мене підтримали. І я впевнена, що успіх на цьому шляху залежить від нашого особистого сприйняття ситуації та пошуку того, що нам необхідно. Я шукаю можливості — я їх знаходжу. Я готова до нового досвіду — мені легше навчатися нового. Я відкрита до людей — поряд зі мною ті, хто наснажує мене та тримає мою «кукуху» в адекватному стані. 

Насправді нові люди в громаді — це потужний ресурс для її розвитку. Це новий погляд та круті спеціалісти, яких могло бракувати раніше. До прикладу, в місті не було хорошого ортодонта, аж тут з’явився прекрасний спеціаліст із Краматорська.

Роботодавцям, як на мене, в першу чергу треба перестати ставитися до ВПО упереджено та розвішувати ярлики із серії «ну ви ж вже загартовані, значить стресостійкі». Та ми не обирали бути сильними: ми стали такими, бо не було вибору.

На щастя чи на жаль, мені траплялися різні люди: ті, що розуміли, й ті, що одразу «чіпляли ярлики». Другим я одразу виказувала своє ставлення до цього. Тож сподіваюсь, що стереотипів стане менше. 

Робота, гроші, знайомства, можливості не впадуть нам з неба. Беремо свою голову (та інші частини тіла) в руки й ідемо працювати заради відновлення країни вже зараз.

---

Цей матеріал створено в межах проєкту «Ти вдома», що реалізується Happy Monday (ГО «Професіонали майбутнього») за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного Фонду «Відродження».

Читайте також

Даруємо щасливі понеділки: історії людей, що знайшли роботу завдяки Happy Monday

Бонус до зарплати: 7 простих способів збільшити свій дохід

12 міфів про пошук роботи: чому все краще, ніж здається