Музей — це не лише експонати та екскурсії. Передусім це величезна робота людей, які намагаються зберегти минуле та відтворити його у первісному вигляді для небайдужих відвідувачів. Художник-реставратор, екскурсоводка та наукова працівниця розповіли про свою роботу у музеях України.
Тарас Гера,
художник-реставратор
Національного музею у Львові
імені Андрея Шептицького
Я працюю у музеї з 2003 року. Займаюся збереженням та реставрацією іконопису у відділі реставрації темперного живопису на дерев’яній основі.
Професія реставратора часто змальована в художніх фільмах як таємнича та романтична, пов’язана з розплутуванням загадок історії. Насправді ж це симбіоз науки та мистецтва, а через точність та скрупульозність усіх процесів, які проводить спеціаліст, цей фах можна порівняти з роботою хірургів.
Про шлях у професію
Змалку я любив малювати й у майбутньому бачив себе великим художником. Проте після закінчення художньої школи у мене виникли сумніви: з одного боку, мені хотілося творити, а з іншого — було чітке розуміння, що в житті потрібне щось більш практичне. Навіть замислювався над тим, щоб обрати професію стоматолога. Проте художник у мені переміг.
Після закінчення 9 класу я вступив у ЛДКДУМ імені Івана Труша (Львівський державний коледж декоративного ужиткового мистецтва). На спеціальність «художній розпис» був дуже великий конкурс, і мені довелося обирати щось інше. Зрештою я зупинив свій вибір на реставрації. Після коледжу я продовжив навчання у Львівській національній академії мистецтв та стажувався за кордоном.
З другого курсу коледжу наша група студентів потрапила на навчання до провідного реставратора України Володимира Мокрія. Він зумів зацікавити й виховати в кожному з нас любов до професії, а згодом привів у Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, де була потреба у реставраторах. Тут я разом з двома одногрупниками і залишився працювати.
Про робочі будні
Мій день зазвичай починається з того, що я підбираю матеріали для роботи над твором та готую робоче місце. Над кожним столом є індивідуальне освітлення та витяжка для відтоку шкідливих парів розчинників і реактивів, які ми застосовуємо. Підготувавши матеріали, вмикаю світло, а за потреби й витяжку, та беруся до праці.
Наприклад, наразі я працюю над іконою із зображенням «Спаса Вседержителя» риботицького іконописного осередку. Ця ікона початку 18 століття, як і багато інших творів цієї школи, дуже складна у реставрації. Вона має подекуди зруйнований живописний шар, відшарування левкасу (ґрунту) від основи, сліди пізніших перемалювань. Також ікона вкрита настільки потемнілою захисною плівкою і впресованими в структуру забрудненнями і воском, що з-під них дуже слабо проглядається авторський живопис.
Зараз твір перебуває в процесі розчистки — міліметр за міліметром я розкриваю зображення від бруду і пізніших нашарувань. Далі на авторський живопис наноситься нова захисна лакова плівка, а місця, де втрачена фарба, тонуються у відповідний тон і колір. Таку ікону вже можна виставляти у музеї.
Реставрація пам’яток може тривати місяць, два і більше. Проте бувають ще складніші випадки, коли одному твору присвячуєш пів року або навіть рік наполегливої щоденної праці.
Реставрацію поділяють на два типи: музейну та комерційну. Музейна базується на комплексі консерваційних заходів і усуненні усіх нерідних (пізніших) доповнень з мінімальним тонуванням в місцях втрат. Як результат — отримуємо чисте авторське зображення в тому вигляді, в якому воно до нас дійшло, без реконструкції втрачених ділянок живопису. Так звана комерційна реставрація допускає доповнення втрат ґрунту і реконструкцію втрачених живописних партій. Твору надають цілісного вигляду.
Переваги й недоліки роботи
У Національному музеї ім. А. Шептицького — найкраща колекція давнього іконопису в Україні. Тому для мене ця робота — це можливість попрацювати над збереженням унікальних пам’яток, доторкнутися до матеріальних свідків історії, здобути унікальний досвід, реалізувати себе як реставратор.
Ще один важливий фактор — людський. У нас чудовий колектив висококваліфікованих реставраторів, завжди готових поділитись досвідом або спільно вирішувати складні завдання.
Недоліком професії можна вважати її шкідливість. Працюючи над творами, ми часто використовуємо реактиви та різноманітні хімічні сполуки, які негативно впливають на дихальну систему та здоров’я в цілому.
Ще особисто мені у професії бракує динаміки і руху. Всі процеси монотонні та потребують надзвичайної посидючості, а це інколи дуже втомлює.
Вплив пандемії на роботу
Музей живе за чітким річним планом, тому карантин вплинув і на роботу музейних реставраторів. Змістилися терміни виконання робіт, відкриття виставок. Через труднощі з транспортом частина працівників (серед яких і я) були змушені піти на вимушений простій.
Дистанційно ми не могли працювати над творами — лише над документацією. Тому на віддаленці заповнювали реставраційні паспорти — заносили в них всю інформацію про пам’ятки мистецтва, включно з покроковою фотофіксацією твору до, в процесі та після реставрації.
Я вже не уявляю своє життя без реставрації. Коли працюєш над твором, постійно відкриваєш для себе щось нове. З-під бруду, потемнілих плівок та нашарувань, отримуєш витвір автора у первісному вигляді. Бачиш чистоту та яскравість кольорів і розумієш: «Так, це те, чим я маю займатися».
Юлія Юрченко,
екскурсоводка Національного історико-культурного
державного заповідника
«Києво-Печерська лавра»
Лавра — це моє улюблене та рідне місце ще змалечку. Коли я потрапила сюди на роботу, то відразу відчула себе на своєму місці, немов ключ у замку. І ось я вже 10 років працюю у цьому музеї.
Про шлях у професію
Я довго шукала себе. Першу освіту отримала за спеціальністю «Землеустрій та кадастр». Пізніше закінчила Полтавську семінарію, бо мене цікавила духовна освіта та, зокрема, історія церкви. Згодом вступила на історичний факультет Ніжинського університету, але зрештою стала екскурсоводкою.
Я переконана, що це професія обрала мене, а не я її. Пам’ятаю свій перший тур Лаврою — це був неймовірний захват. Звісно, я нервувала, адже на тебе дивиться десяток очей, починаєш переживати, що не повністю володієш матеріалом. Ба більше, тоді я готувала екскурсію українською мовою, а туристами виявилися білоруси чи росіяни. Довелося миттєво перекладати всі терміни, і я дуже вибачалася за свої «українізми», але зрештою відвідувачі залишилися задоволеними.
Також пригадую свою першу екскурсію англійською — я дуже активно жестикулювала🙂. Попри те, що я гарно володіла матеріалом, у такий спосіб, ймовірно, мені хотілося компенсувати свої внутрішні переживання.
Під час екскурсії ти немов виходиш на сцену, але повністю передбачити, як пройде твій виступ, неможливо. Проте як і будь-який справжній актор, екскурсовод має працювати не заради оплесків наприкінці свого виступу. Найбільшою подякою є увага та інтерес аудиторії. Саме це заохочує розповідати навіть більше, ніж плануєш спочатку.
До того ж мене надихає саме місце, де я працюю. Як сказав про Лавру митрополит Філарет Амфітеатров: «Сколько бы ты не смотрел на это чудное зрелище, нельзя довольно насытить им своих глаз».
Лавра — це великий пласт історії, а її значення можна прирівняти до священної книги, про яку ти розповідаєш роками, але щоразу в інший спосіб, відкриваючи дедалі більше знахідок для себе та аудиторії.
Про робочі будні
Я проводжу екскурсії українською, російською та англійською. Адже до початку війни у 2014 році у нас був великий потік туристів з різних країн. Була настільки шалена кількість гостей, що іноді я навіть не встигала попити води під час робочої зміни.
Тоді мій робочий день починався о 9 або 11-ій — з того, що я дивилася на таблицю з графіком усіх екскурсоводів, шукаючи своє ім’я. Протягом зміни я проводила максимум три екскурсії, кожна з яких триває 2 години 15 хвилин з перервами по 15 хвилин.
Зазвичай час екскурсії пролітає непомітно, але деколи буває, що не можеш дочекатися завершення туру — усе залежить від слухачів.
Попри те, що існують певні норми навантаження голосових зв’язок, я проводила екскурсії для великих груп. Зараз, у зв’язку з карантинними обмеженнями, група може складатися не більше ніж з 10 осіб. Тож нині на весь музей чергують лише один-два екскурсоводи.
А втім, туристична галузь поступово відновлюється, повертаючись у звичне русло. Так зараз ми з колегами, окрім звичайних турів, готуємо власні авторські екскурсії, які згодом будемо захищати перед комісією музею.
Конкуренції між колегами або розподілу за частинами території Лаври у нас немає. Проте кожен може підготувати тематичну екскурсію про якийсь конкретний об’єкт. Наприклад, годинну розповідь про дзвіницю. У рамках звичайної екскурсії ми обмежуємося лише найголовнішою інформацією про цей об’єкт. Тематична ж екскурсія дає можливість розповісти туристам значно більше деталей, наприклад, про самі дзвони, як вони відливаються, коли вперше з’явилися тощо.
Я особисто найбільше люблю розповідати про печери, лаврських святих, Трапезну церкву, оглядовий майданчик з панорамою на Нижню лавру та лівий берег міста. Але у печерах екскурсію проводити не завжди зручно, бо усім потрібно рухатися, але при цьому не заважати тим, хто прийшов молитися.
Особливого дрес-коду у екскурсоводів у Лаврі теж немає. Покривати голову чи ні, одягати плаття чи штани — залежить лише від бажання людини та її ставлення до віри та пов’язаних із нею обмежень. Єдине, що на території Нижньої лаври діють особливі правила. Відвідуючи печери, усі жінки мають бути у спідницях та з покритою головою. Але якщо турист чи екскурсовод у штанах, то можна взяти спеціальну спідничку на запах, яку надає сам музей.
Переваги та недоліки роботи
Найбільше у роботі екскурсовода мені подобається, що це своєрідний обмін досвідом й емоціями між тобою та слухачами. Моя робота дуже жива, й у ній я не можу обмежитися викладенням матеріалу за планом. Мені обов’язково налаштувати контакт з людьми. Коли такий зв’язок та довіра з’являються, слухачі відкриваються та самі починають знайомитися, розповідати про себе. Деяких з них я досі пам’ятаю та спілкуюся.
Недоліки ж роботи полягають у тому, що ми маємо проводити тури за будь-якої погоди. Улітку тут бувають страшенна спека та вологість, бо Дніпро поблизу, а взимку через холод змушені перебігати з одного приміщення в інше. А під час дощу чи ожеледі у колег-екскурсоводів навіть траплялися виробничі травми через падіння на слизьких схилах Лаври.
Також інколи після насиченого дня буває, що приходиш додому виснаженою, але, з іншого боку, ця втома дуже приємна. Особливо, коли в цей день групи складалися із вдячних слухачів.
Ольга Різниченко,
наукова працівниця Харківського Літмузею
Я працюю у Літмузеї від початку його створення, а саме — з 1988 року. І хоча я не музейник за фахом, працювати тут почала через ті різноманітні можливості для самовираження, які дає музей.
Про шлях у професію
Спершу я працювала у педагогічному інституті та дуже хотіла займатися творчістю Марини Цвєтаєвої. Коли ж вступила на аспірантуру до Києва, мені дали твори Володимира Маяковського. Згодом мене запросили до Московського інституту літератури, але надовго я там не затрималася, оскільки відчула свою інакшість у порівнянні з московськими колегами.
Наприклад, щоб залишитися працювати у Москві, мені запропонували взяти фіктивний шлюб. Я пояснювала, що заміжня та маю маленьку дитину. Проте у відповідь бачила в очах людей лише здивування та насмішку. Тоді я усвідомила, що тамтешні колеги ставлять роботу і кар’єру вище людських цінностей, а для мене це було неприйнятно. Я вирішила, що краще буду працювати у наївнішому, але щирішому середовищі, аніж робитиму приголомшливу кар’єру в атмосфері постійної конкуренції.
Зрештою я повернулася до Харкова. На одній із конференцій мене помітили засновники Харківського Літмузею, і нині працюємо разом — представники чотирьох поколінь. Повна музейна родина: від бабусь до онуків. Саме у цьому місці для мене поєдналися відкритість, щирість, цінності, а також перфекціонізм у роботі.
Про музей
У 90-ті роки Літмузей був відомий майже всій українській діаспорі, науковцям та інтелектуалам з усієї країни. Це й не дивно, адже у колекції музею — унікальні архіви відомих письменників (Гната Хоткевича, Івана Дніпровського та інших), книги з автографами, побутові та особисті речі відомих митців (пенсне Павла Тичини, паспорт Леся Курбаса, авторучка Остапа Вишні). З харківської громади Літмузеєм цікавилися переважно люди, дотичні до української культури. Проте більшість про існування музею не знала. А дехто згадує, що боялися до нас навідуватися, бо думали, що тут працюють одні «бандерівці».
Поступово відбувалася еволюція цього ставлення, і тепер Літмузей — це улюблена локація харківської молоді. Він приваблює можливістю вільної комунікації та дискусії. У нас панує діалог, у якому звучать різні позиції. І важливо, що люди протилежних поглядів вважають музей своїм.
Наприклад, нещодавно у музеї підіймалася тема толерантності, і громада ЛГБТ та представники «Правого сектору» зіткнулися у суперечці, яка вже доходила до точки кипіння. Проте, усе обговоривши, представники обох сторін дійшли згоди, що Літмузей — це наш спільний майданчик, де кожен може висловити свою думку.
Про робочі будні
Зараз в епоху коронавірусу наш колектив працює над архівами. Створюємо онлайн-виставки, робимо опис експонатів, проводимо онлайн-заняття з підлітками та готуємося до події «Ніч музеїв», яка нарешті відбудеться офлайн. Також ми цифруємо експонати та займаємося підготовкою великої реконструкції музею.
Протягом робочого дня до нас часто навідуються різні гості. Сьогодні, наприклад, завітала прекрасна дослідниця Ярина Цимбал, яка у популярній формі розповідає широкому загалу про українську літературу 20-х років. Потім прийшов колекціонер з карного розшуку, який приніс до музею унікальні газети. А наприкінці дня плануємо з колегами навідатися на могилу прозаїка Миколи Хвильового, згадати його твори та вшанувати пам’ять.
У перервах між такими зустрічами та заходами ми працюємо над концепціями виставок, адже кожен з нас є куратором певного проєкту. Наприклад, я зараз займаюся виставкою «30 кроків до Незалежності по-харківськи» у співпраці з Інститутом національної пам’яті. Це буде вуличний проєкт у центрі міста про три ключові історичні періоди — 1988-1991, 2004 та 2014 роки.
Про переваги та труднощі у роботі
Мені подобається працювати у музеї, бо він дає можливість не стояти на місці, бути у тренді нових ідей та думок у літературі, спілкуватися з дослідниками та інтелектуалами. Тут я можу служити харківській громаді та своєю діяльністю впливати на неї. Адже у музеї ми маємо справу і з молоддю, і дітьми, і зі старшим поколінням.
І мені дуже приємно, коли відвідувачі кажуть: «Це наш музей», привласнюючи простір, у якому вони можуть розвиватися та почуватися щасливими.
З мінусів можу зазначити те, що як бюджетна установа ми постійно залежимо від влади та фінансування. І немов перебуваємо між ножицями двох інтересів. З одного боку, є громада, яка вимагає робити цікаві для них проєкти, але на їх реалізацію держава не виділяє кошти. З іншого маємо державу, яка очікує від нас речей, що, навпаки, не викликають інтерес у суспільства. Тому ми маємо викручуватися так, аби обидві сторони були задоволені, а продукт був якісним.
Наприклад, якось держава нам запропонувала кошти, аби ми створили виставку до ювілею Національної спілки письменників. Але оскільки спілка — це лише уособлення протоколів, засідань та урочистих зізнань у любові до уряду, то суспільству та нам це було нецікаво.
Натомість ми готуємо проєкти для дітей та підлітків на кшталт «Супер! Герой» — про образи героїв в українській культурі. Або робили акцію «Таборове Різдво», відвідувачі якої могли побачити, як українці відзначали це свято в радянських концтаборах, та скуштувати страви, які готувалися до столу. А зараз у нас є ідеї підняти цікаву для суспільства тему, пов’язану з освітніми програмами та аналізом шкільних підручників.
Шукаєте роботу?
Вакансій у музеях у нас небагато, але є чимало інших пропозицій роботи для представників різних професій.
ВакансіїЧитайте також
Історії людей, які працюють особистими помічниками і кайфують від цього
Як українці волонтерять за кордоном під час пандемії та куди податися у 2021-му
«Я захищаю права жінок»: історії тих, для кого це щоденна робота
Дякуємо!
Тепер редактори знають.