Я пережила екзистенційну кризу та знайшла себе одразу у двох професіях

Продовжуємо ділитися кар’єрними перипетіями наших читачів та експертів. Цього разу свою історію розповідає Вікторія Лук’янець, яка прийшла до своїх щасливих понеділків через звивистий кар’єрний лабіринт, вигорання та екзистенційну кризу.

Шлях до роботи мрії

Закінчивши Горлівський інститут іноземних мов, я отримала пропозицію викладати у виші, але зрозуміла, що вчителькою бути не хочу. Мене кликав світ бізнесу — я мріяла стати перекладачкою у міжнародній компанії. Зрештою, моя мрія здійснилася, хай і в дещо іншому форматі. Але шлях до неї нагадував лабіринт.

Моїм першим місцем роботи став 4-зірковий готель у Маріуполі, де я працювала барвумен у ресторані. У готель приїздили різні цікаві люди, зокрема багато іноземців, тож там я неабияк удосконалила свої навички комунікації. Передбачалося, що ця робота буде тимчасовою: згодом мене мали перевести у відділ зовнішньоекономічних зв’язків. Але з шефом  не склалося, і мене звільнили. «І слава богу!», — скажу я зараз. А тоді звільнення стало для мене трагедією. 

Постало питання, чим займатися далі. Я пішла на курси секретарок, і за місяць після їх закінчення знайшла роботу. У мене добре виходило спілкуватися з клієнтами, тож я стала менеджеркою з продажу. З цієї посади пішла в декрет, а коли настав час повертатися — фірма збанкрутувала. Тож мені знову довелося шукати роботу. 

Про кар’єру я тоді взагалі не думала. Головне було вижити, заробити грошей на життя.

Маріуполь — це портове місто, де багато експедиторських компаній. Моя кума, яка часто мала з ними справу, радила мені туди влаштуватися — мовляв, там і гроші хороші, й іноземні мови стануть у пригоді. Але в мене не було потрібного досвіду, тож «круті фірми» не брали мене на роботу. Зрештою, пройшовши три співбесіди, я все ж почала працювати менеджеркою з логістики в невеликій приватній компанії.

Логістику я вчила з нуля. Мій шеф у цьому не сильно розбирався, тож моїми наставниками стали партнери-перевізники. Робота мені подобалася, в мене виходило, а за рік партнери запросили працювати до себе в невелику київську компанію. Тож 19 років тому я переїхала до столиці.

Попрацювавши з цими партнерами два роки, я багато чого навчилася, отримала цінний досвід. Але мій заробіток був невисокий, та й розвитку як такого не було, тож я ще раз змінила роботу й влаштувалася у міжнародний логістичний холдинг — спочатку менеджеркою з перевезення понадгабаритних вантажів, а потім старшою менеджеркою. 

Я намагалася збудувати вертикальну кар’єру, але зрозуміла, що це не моє, і зосередилася на розвитку себе як експертки й наставниці для початківців.

На одному місці я працюю вже 17 років. Це і є моя втілена мрія про роботу в міжнародній компанії. Я спілкуюся з замовниками й перевізниками іноземними мовами — на додаток до англійської та німецької вивчила ще й польську. Логістика мені й досі подобається. У роботі постійно з’являється щось нове, бо я займаюся складними проєктними вантажами, і це завжди цікаво. Але приносить і багато стресу. І якщо не вміти з ним справлятися, призводить до вигорання.  

Вигорання, екзистенційна криза й нова мрія

2007-2008 роки були роками буму в логістиці (та й не тільки в ній). Я працювала за двох, отримувала гарні премії, примудрилась придбати квартиру в іпотеку на піку цін на ринку. А потім настав 2009 рік. На вулиці стояла фінансова криза, а в мене почалась екзистенційна, ще й приправлена емоційним вигоранням.

Зараз з висоти свого досвіду я розумію, що причиною вигорання було невміння впоратись з емоціями і трудоголізм. Я вважала, що злість — це неправильне почуття, якого треба позбутися (і якщо я не можу цього зробити, зі мною щось не так). А трудоголізм дозволяв відмежуватись від думок, що я живу не своє життя, і від туги за найкращою подругою, яка померла за рік до цього. Сум теж був тоді для мене «зайвим» та забороненим почуттям. 

Емоційне вигорання я переживала таким чином: щоранку просто стягувала себе з ліжка та їхала на роботу. Взагалі-то хотілося її кинути, але валютна іпотека та малий син не давали цього зробити — адже фінансово я могла розраховувати лише на саму себе. 

Єдине, про що я шкодую — що в той непростий час не звернулася за допомогою до психолога. Вважала, що мушу сама дати собі раду, але це виходило погано.

Зрештою, восени 2012 року я зрозуміла, що мені вже 40 років, час спливає, а я продовжую жити не своє життя. Тож я нарешті пішла на особисту психотерапію, а потім на групову. Життя почало змінюватися на краще: стало менше «треба» і більше «хочу», я почала займатися танцями, стала інакше реагувати на стрес. З’явилося більше свободи та насолоди.

Десь за рік я прийняла рішення вчитися на гештальт-терапевта. Подумала: «Якщо я змінила своє життя, то тепер можу допомагати іншим робити те саме». Робота психотерапевта — це радше покликання, а не фах. І вона мене покликала 🙂 Чому саме гештальт? Тому що мені подобається його філософія: цінність почуттів, єдинство тіла та розуму, увага до особистих потреб та кордонів. Зустріч із собою і можливість бути справжнім. 

Навчання й розвиток для гештальт-терапевта ніколи не припиняються. Я вчилася 6 років і зараз готуюся до сертифікації за стандартами Європейської асоціації гештальт-терапії. Перші клієнти з’явилися в мене на останньому році навчання, майже всі вони прийшли за рекомендаціями колег-психологів або друзів із фейсбука. 

Моя місія — допомагати клієнтам здобути свободу від стресу та реалізувати свій потенціал.

Як я поєдную дві професії

Сам процес психотерапії — це діяльність, протилежна логістиці. Логістика — це швидкість, активність. А психотерапія — це уповільнення, увага до почуттів та тілесних реакцій. Обидві роботи привносять баланс у моє життя, і я легко між ними перемикаюся. Але в добі тільки 24 години, тож з часом постало питання, як мені й у логістиці працювати, і розвивати приватну психологічну практику.

П’ятиденка в офісі відбирала багато зайвих сил на дорогу. Та й після переїзду в новий офіс працювати в опенспейсі, де 50 людей одночасно розмовляють по телефону, було не комфортно. Перебування в офісі з 9 до 18 могло знову призвести до вигорання, було вже чутно його перші дзвоники. Я хотіла більше свободи та гнучкого графіка, а саме — щоп’ятниці працювати віддалено, а зекономлену енергію вкладати в психотерапевтичну практику. Кар’єрна консультантка допомогла мені підготуватися до переговорів з керівником, які пройшли успішно — мені дозволили працювати з хоум-офісу по п’ятницях. 

Саме допомога моєї психотерапевтки та кар’єрної  консультантки дозволили мені врешті-решт вийти на той життєвий та кар’єрний уклад, яких я прагла. Я навряд чи зробила б це без їхньої підтримки. Потім почалася пандемія, і я повністю перейшла на віддалену роботу. За цей час практика зросла, і сьогодні я приймаю клієнтів чотири рази на тиждень: тричі ввечері в будні дні та в неділю вдень. Працюю з ними лише онлайн. 

Як я все встигаю? Мабуть, у мене багато енергії. Крім того, логістика та психотерапія настільки протилежні, що органічно доповнюють одна одну. 

Як казав Микола Амосов:  «Відпочинок — це зміна роду діяльності».

Звісно, класичний відпочинок теж є: зустрічі з друзями, прогулянки, перегляд кінофільмів, кулінарія — це речі, які мене наповнюють. Я також дуже уважна до сигналів мого тіла. Якщо відчуваю спад енергії — це ознака того, що час збавити оберти й потурбуватися про себе. Ще допомагає графік, в якому на кожну діяльність виділений свій час — на логістику, на психотерапію та на відпочинок. Хоча є дні, коли мій графік взагалі не структурований, це дозволяє зберігати гнучкість.

Можливо прийде час, коли треба буде вибирати між логістикою та психотерапією. Звісно, поживемо — побачимо, але думаю, я все ж оберу психотерапію. Це діяльність, непідвладна віку: нею можна займатися навіть на пенсії, поки будуть сили та ясна пам’ять. Гарний приклад тому — відомий психотерапевт Ірвін Ялом, якому нещодавно виповнилося 90 років. 

Перечитавши свою кар’єрну історію, я дійшла висновку, що завжди займалася тим, що мені цікаво, і ніколи не зраджувала собі. Руйнувала стереотипи про кар’єру, іноді   ризикувала, а під час різких поворотів та штормів, зверталася за підтримкою до фахівців. 

Як психотерапевт я не даю поради, бо не вважаю це корисним. Але буду рада, якщо хтось із читачів надихається моєї історією і зробить крок назустріч своїй кар’єрній мрії!  

​​Шукаємо неймовірні кар’єрні історії!

Нас цікавлять ваші професійні повороти, незвичайні випадки й унікальний кар‘єрний досвід. Усе, що навчатиме та надихатиме інших. Якщо бажаєте поділитися — заповніть, будь ласка, коротку форму за посиланням.

Читайте також

Сповідь світчерки, або Як освоїти 5 спеціальностей до 33 років

Я працюю на двох роботах по 15 годин на день. Ось що допомагає не «згоріти»

Я змінила понад 10 робіт і ось що раджу тим, хто теж шукає себе